Читати книгу - "Таємна історія"

з’їздили в студмістечко, в бібліотеку («Та немає його тут, — сказав Френсіс. — Їй-Богу, немає») і повернулися назад до пошуків по барах.

— Він поїхав із міста. Точно тобі кажу, — стверджував Френсіс.

— Гадаєш, пан Гетч заявить у поліцію?

— А як би ти вчинив на його місці? Якби це був твій фургон? Звісно, не порадившись зі мною, він нічого робити не стане, але якщо Чарльз не повернеться, скажімо, до завтрашнього обіду…

Ми вирішили заїхати в Albemarle. Перед готелем стояла машина Генрі. Ми з Френсісом обережно пройшли у вестибюль, намагаючись на ходу придумати, як дати раду адміністратору, але дивом за стійкою реєстрації нікого не виявилося.

Ми піднялися в номер З-A. Нас впустила Камілла. Вони з Генрі доїдали замовлену в номер вечерю. На столі були баранячі реберця, пляшка бургундського та жовта троянда у вазочці.

Генрі не зрадів, побачивши нас.

— Чим я можу допомогти? — відклав він виделку.

— Проблеми з Чарльзом, — пояснив Френсіс. — Утік із місця дислокації.

Він розповів про фургон. Я поки присів поруч із Каміллою. Я зголоднів, а реберця на її тарілці виглядали так знадливо. Вона помітила мій погляд, підсунула до мене тарілку й неуважно проказала:

— Пригощайся.

Я не став відмовлятись і навіть пригубив із келиха. Генрі не покидав їсти, поки слухав.

— Куди він, по-твоєму, подався? — спитав він у Френсіса, коли той закінчив.

— Звідки, в біса, мені знати?

— Ти ж можеш переконати пана Гетча не заявляти на нього, правда?

— Тільки якщо він одержить свій фургон назад. Причому неушко-джений.

— Скільки може коштувати така машина? Коли припустити, що для твоєї тітоньки її придбання не було пріоритетом?

— Це справи не стосується.

Генрі витер губи серветкою й поліз у кишеню по сигарету.

— Чарльз став серйозною проблемою, — промовив він. — Знаєте, про що я думав? Про послуги приватної медсестри.

— Щоб підлікувати його алкоголізм? Ти ж на це натякаєш?

— Звісно. У лікарню ми його, вочевидь, не запроторимо. Якби от, наприклад, винайняти готельний номер, типу як тут, і знайти людину, котрій можна довіритися, скажімо, доглядачку, яка не говорить англійською, то…

Каміллі на вигляд було зле. Вона обм’якла на стільці й сказала:

— Генрі, що ти збираєшся зробити? Викрасти його?

— Я б утримався від використання слова «викрасти».

— Боюся, для нього це рівнозначно катастрофі. Ми повинні йти його шукати.

— Ми облазили все місто, — промовив Френсіс. — Не думаю, що він у Гемпдені.

— У лікарні телефонували?

— Ні.

— Мені здається, що найперше, чим ми повинні зайнятися, — це подзвонити в поліцію, — запропонував Генрі. — Поцікавитися, чи не було дорожніх пригод. Гадаєш, пан Гетч погодиться визнати, що він позичив йому фургон?

— Так він його й справді позичив.

— У такому разі, — промовив Генрі, — взагалі ніяких проблем. Хіба що, звісно, його зупинять за водіння в стані алкогольного сп’яніння.

— Або ми його взагалі не знайдемо.

— На мій погляд, — знову говорив Генрі, — найкраще, що зараз може зробити Чарльз, це просто зникнути з білого світу.

Раптом у двері хтось шалено й гучно загупав. Ми перезирнулися.

Камілла зітхнула з полегшенням.

— Чарльз, — проказала вона. — Чарльз. — Вона скочила на ноги й побігла до дверей. Але ми їх за собою не замикали, тому, перш ніж вона встигла до них дістатися, вони з гуркотом розчинилися.

Це був Чарльз. Він стояв на порозі, водячи п’яним поглядом по кімнаті, я був радий і здивований його бачити, аж доки не розгледів у його руці пістолет.

Він зайшов усередину і, копнувши двері, зачинив їх за собою. Чарльз тримав маленьку «беретту», яку тітка Френсіса зберігала в нічному столику і з якої ми змагалися в стрільбі минулої осені. Ми приголомшено дивилися на нього.

Нарешті Камілла далеким від спокійного голосом спитала:

— Чарльзе, що ти собі надумав?

— Відійди, — сказав він, ледве тримаючись на ногах.

— Отже, ти з’явився мене вбити? — спитав Генрі. Він усе ще тримав сигарету в руках. Поводився при цьому надзвичайно стримано. — Правильно?

— Так.

— І що це, по-твоєму, дасть?

— Ти, сучий сину, зруйнував моє життя. — Чарльз націлив пістолет у груди Генрі.

У мене всередині все похололо, я згадав, як добре він стріляв, як одна за одною влучав підряд по всіх банках.

— Не будь ідіотом, — гаркнув Генрі, і я вперше відчув, як справжня паніка морозцем побігла по шкірі. Цей войовничий, хуліганський тон міг би вплинути на Френсіса чи на мене, але говорити так із Чарльзом — це кардинальна помилка. — Якщо тобі й треба когось винуватити у своїх проблемах, то тільки себе.

Як же мені хотілося, щоб він заткнувся, але перш ніж я щось устиг сказати, Чарльз несподівано дав крен убік, намагаючись позбутися перешкод для пострілу. Камілла заступила йому шлях.

— Чарльзе, віддай мені пістолет, — звернулася вона до нього.

Той ліктем змахнув волосся з-перед очей, і при цьому рука, в якій

він тримав зброю, на диво, навіть не здригнулася.

— Кажу тобі, Міллі, — (він рідко звертався до неї цим пестливим іменем), — краще тобі відійти.

— Чарльзе, — промовив білий, немов привид, Френсіс, — сядь, випий вина. Тільки давай про все це забудемо.

У відчинене вікно різко й голосно долинало стрекотіння цвіркунів.

— Ти паскуда, — поточився назад Чарльз, але я тільки за якусь мить отетеріло збагнув, що звертається він не до Френсіса чи Генрі, а до мене. — Я ж тобі довіряв. А ти йому розказав, де мене знайти.

Я надто оторопів і не зміг нічого сказати. Тільки кліпнув у відповідь.

— Я знав, куди ти подівся, — спокійно проказав Генрі. — Якщо хочеш мене вбити, то давай, стріляй. Це стане найтупішим вчинком твого життя.

— Найтупіший вчинок мого життя — це те, що завжди слухався тебе.

Наступні події зайняли якусь мить. Чарльз підніс руку; Френсіс, що стояв найближче до нього, з блискавичною швидкістю жбурнув йому в обличчя келих із вином. Тієї самої секунди Генрі скочив зі свого місця й кинувся вперед. Пролунали чотири швидкі хлопки, ніби з якого пугача. Після другого хлопка я почув, як розбилося вікно, а після третього мене ніби щось вжалило в живіт, яким розлилося тепле відчуття ліворуч від пупка.

Затиснувши обома долонями праву руку Чарльза, Генрі підняв її над головою і загинав назад. Чарльз борсався, намагаючись дістати до пістолета лівою, але Генрі вже його вирвав із кулака й пожбурив якомога далі на килим. Чарльз кинувся по зброю, та Генрі його випередив.

Я все ще стояв. «Мене підстрелили, — пронеслося в голові. — Мене підстрелили». Я потягнувся вниз і торкнувся живота. Кров. У білій сорочці маленька дірочка з обпаленими краями. «Моя сорочка від Paul Smith», — із болем пронеслося в голові.