Читати книгу - "Ті, що співають у терні"

А якщо він колись хоч погляне убік Солоденького Вільяма, то я того ж дня горлянку переріжу — і йому, і Вільяму.

— Якщо він не гомік і задивляється на жінок, то чому ж він не клюнув? Чому не вхопився за моє запрошення? Може, вважає, що я для нього застара?

— Красунечко, ти й у сто років не будеш застарою для жодного нормального мужчини, в цьому будь певна. Ні, дурень Дейн поклявся виключити секс зі свого життя. Бо збирається стати священиком.

Марта ошелешено роззявила свого розкішного хтивого рота, на мить завмерла, а потім виклично гойднула гривою чорнильно-темного волосся.

— Не тринди.

— Та правда, кажу тобі!

— Ти хочеш сказати, що все оте багатство піде коту під хвіст?

— Боюся, що так. Бо він офірує його Богу.

— Тоді Бог — ще більший педик, аніж Солоденький Віллі.

— Може, ти й маєш рацію, — погодилася Джастина. — Втім, насправді його й жінки не дуже цікавлять. Ми для нього — як глядачки, що сидять на дешевих місцях верхнього ярусу. А партер та нижній балкон — виключно для чоловіків.

— Он воно як!

Джастина, звиваючись, вивільнилася з одежі Електри, вдягла через голову тонке бавовняне плаття, пригадала, що надворі прохолодно і накинула зверху джемпер, а потім поблажливо поплескала Марту по голові.

— Та не побивайся ти так, крихітко. Бог був милосердний до тебе — дав мало мозку. Повір мені, так значно легше. Ти ніколи б не склала конкуренції Творцю Всесвіту.

— Не знаю, не знаю. Хотілося б спробувати позмагатися з Господом за твого брата.

— Облиш і забудь. Бо тобі довелося б воювати з Церквою, а це відпочатку програшна справа. Ти скоріше б Солоденького Віллі звабила, аніж Дейна, повір мені.

* * *

Автомобіль із Ватикану зустрів Дейна в аеропорту і швидко повіз його бляклими сонячними вулицями з красивими усміхненими людьми; приклеївши носа до скла, він упивався, бо на власні очі бачив те, що раніше траплялося йому на фото: римські колони, палаци в стилі рококо, ренесансна велич собору Святого Петра.

І на нього чекав, цього разу весь у червоному, з голови до п’ят, Ральф Рауль, кардинал де Брикасар. Простягнулася вперед рука, зблиснув перстень; Дейн впав на обидва коліна і поцілував його.

— Встань, Дейне, дозволь мені на тебе поглянути.

Дейн підвівся, усміхаючись високому чоловіку майже одного з ним зросту; вони могли дивитися один одному у вічі. Дейн відчував надзвичайно сильну ауру духовної влади, яку випромінював кардинал, і це, в його розумінні, була радше аура Папи, а не святого. Але оті невимовно сумні очі не були очима Папи. Як, напевне, довелося страждати цьому чоловікові, щоби мати такі очі, але як, напевне, шляхетно він зміг піднятися над цим стражданням і стати найідеальнішим з ідеальних священиків!

А кардинал Ральф дивився на сина, не знаючи, що це його син, і відчував до нього любов, пояснюючи собі цю любов тим, що Дейн був сином Меґі. Саме таким він і хотів бачити власного сина: так само високим, як і він, так само граціозним, так само вражаюче красивим. Ніколи в житті він ще не бачив, щоб чоловік рухався так красиво. Але приємнішим за всяку фізичну красу була нехитра краса його душі. Тут відчувалася сила янголів і щось від їхньої неземної сутності. Чи був він і сам таким у вісімнадцять років? Він спробував пригадати і відмотав на три п’ятих назад щільний клубок подій — ні, він таким не був. Ніколи. Може, це тому, що Дейн прийшов сюди з власного вибору? Бо ж у Ральфа все було не так, хоча покликання він мав — в чому-чому, а в цьому кардинал упевнений.

— Сідай, Дейне. Ти зробив, як я тобі казав, — приступив до вивчення італійської?

— На нинішній стадії я розмовляю вільно, але без ідіоматичних виразів, і добре читаю. Можливо, вивчення полегшується тим, що італійська — вже четверта моя мова. Здається, я маю до мов талант. Іще тижнів зо два — і я буду в змозі взятися за місцевий діалект.

— Так, не сумніваюся, що зможеш. До речі, я теж маю хист до мов.

— Що ж, це корисна здібність, — ніяково мовив Дейн. Висока імпозантна постать у червоному трохи лякала його; вона на якусь мить затьмарила собою чоловіка, який їздив верхи на рудому мерині на Дрогеді.

Кардинал Ральф нахилився, пильно вдивляючись у хлопця.

«Я передаю відповідальність за нього тобі, Ральфе, — писала Меґі у своєму листі. — Я покладаю на тебе обов’язок про його щастя і добробут. Те, що я вкрала, повертаю тобі. Бо мушу. Лишень пообіцяй мені дві речі, і я заспокоюся, знаючи, що ти вчинив найкраще в інтересах Дейна. По-перше, пообіцяй мені, що перед тим, як прийняти його до себе, ти переконаєшся, що стезя священика є тим, чого він потребує, — правдиво і цілковито. По-друге, якщо виявиться, що це — те, чого він насправді бажає, зроби так, щоби він укріпився у своєму виборі. Якщо ж Дейн втратить бажання й ентузіазм, я хочу, щоб він повернувся до мене. Бо спершу він належить мені. І це я його тобі віддаю».

— Дейне, а ти впевнений у своєму виборі? — спитав кардинал.

— Абсолютно.

— А чому?

Очі хлопця були якимись дивовижно відстороненими, незручно знайомими, але це відчуття знайомства сягало чомусь у далеке минуле.

— Через ту любов, яку я маю до нашого Господа Бога. І я бажаю служити йому як Його священик всю решту свого життя.

— А чи розумієш ти, що означає служба Господу, Дейне?

— Так.

— Чи розумієш ти, що ніяка інша любов не може втрутитися між тобою і Ним? Що ти повністю належатимеш виключно Йому, відмовившись від усіх інших?

— Так, розумію.

— Що це стосуватиметься усього, що на Господній службі ти муситимеш поховати свою особистість, свою індивідуальність, саме уявлення про самого себе як унікального і єдино важливого?

— Так.

— Що, за потреби, ти муситимеш стійко прийняти смерть, ув’язнення і голод у Його Ім’я? Муситимеш нічого не мати, і не цінувати нічого, що загрожуватиме зменшити твою любов до Нього?

— Так.

— А ти сильний, Дейне?

— Я чоловік, ваше преосвященство. Спершу я чоловік. Знаю, буде важко. Але я молюся, щоби з Його поміччю знайти сили.

— А чи мусить твоє покликання бути саме таким? Може, ти вдовольнишся чимось меншим та скромнішим?

— Ні.

— А якщо згодом станеться так, що ти передумаєш — що ти станеш робити?

— Як що? Попрошуся відпустити мене, — здивовано відповів Дейн. — Якщо я передумаю, то це станеться тому і тільки тому, що я щиро помилився у своєму покликанні. І тоді я спитаюся дозволу