Читати книгу - "Ті, що співають у терні"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Але коли ти даси остаточні обітниці й тебе висвятять, то чи розумієш ти, що тоді вороття не буде, не існує звільнення від обітниці, ніякого відпущення взагалі?
— Я це добре розумію, — спокійно сказав Дейн. — Але якщо треба приймати рішення, то я зроблю це заздалегідь.
Кардинал Ральф відхилився на спинку крісла і зітхнув. Чи був він сам коли-небудь таким упевненим? Чи був коли-небудь сам таким сильним?
— А чому ти приїхав саме до мене, Дейне? Чому не лишився в Австралії?
— Мама запропонувала Рим, але я ще раніше мріяв про це. Я боявся, що мені грошей забракне.
— Твоя мати — мудра жінка. А вона тобі нічого не розповідала?
— Розповідала про що, ваше преосвященство?
— Що ти маєш дохід п’ять тисяч фунтів на рік і чимало тисяч фунтів на своєму іменному банківському рахунку?
Дейн заціпенів.
— Ні, вона ніколи мені про це не казала.
— Мудро. Але гроші є, і Рим — до твоїх послуг, якщо ти цього хочеш. Тобі потрібен Рим?
— Так.
— А навіщо тобі потрібен я, Дейне?
— Бо ви — взірець ідеального священика для мене, ваше преосвященство.
Кардинал поморщився.
— Ні, Дейне, не треба так ідеалізовано мене сприймати. Я — не бездоганний священик. Бо порушив усі свої обітниці, розумієш? Мені довелося вчитися того, що ти, напевне, уже знаєш, і вчитися у найболючіший для священика спосіб — порушуючи свої обітниці. Бо я відмовлявся визнати перед самим собою, що спершу я смертний чоловік, а лише після цього — священик.
— Ваше преосвященство, це не має значення, — тихо й лагідно мовив Дейн. — Те, що ви кажете, аж ніяк не зменшує вашої значущості як ідеального священика в моїх очах. Ви, мабуть, не зрозуміли, про що я. Я не мав на увазі автомат, позбавлений людських почуттів, автомат, який стоїть вище за слабкості людської плоті. Я мав на увазі, що ви страждали — і зросли. Мої слова не звучать претензійно? Я не хотів, чесно. Якщо я образив вас, то хочу перепросити. Інколи так важко висловити свої думки! Я лише хотів сказати те, що, аби стати ідеальним священиком, потрібні роки, жахливий біль, а ще треба завжди бачити перед собою ідеал — нашого Господа Бога.
Задзвонив телефон; коли кардинал Ральф підняв слухавку, його рука злегка тремтіла, і він заговорив італійською.
— Так, дякую, ми прийдемо негайно. — Він підвівся. — Час до вечірнього чаю, і ми поп’ємо його з одним моїм добрим старовинним приятелем. Окрім самого папи, він, напевне, є найвпливовішим священиком нашої Церкви. Я сказав йому, що ти приїдеш, і він висловив бажання з тобою познайомитися.
— Дякую, ваше преосвященство.
Вони пішли коридорами і опинилися в гарному саду, зовсім не схожому на сад у Дрогеді — високі кипариси й тополі, акуратні квадратики трави поміж проходів із колонами, вкриті мохом кам’яні плити; проминувши готичні арки, вони пройшли під містками епохи Відродження. Дейн всім цим упивався, бо любив це. Такий відмінний від Австралії світ, такий древній і вічний!
До палацу вони добралися за п’ятнадцять хвилин швидкої ходи і, увійшовши всередину, піднялися величними мармуровими сходами, завішаними прекрасними гобеленами.
Вітторіо Скарбанца, кардинал ді Контіні-Верчезе, якому було вже шістдесят шість, страждав від ревматизму, але розум його був ясний та жвавий, як і зазвичай. Його теперішня кішка російської блакитної породи на ім’я Наташа стиха мурчала, лежачи в нього на колінах. Через хворобу, яка призвела до часткового каліцтва, кардинал не міг підвестися, щоби привітати своїх гостей, він натомість широко всміхнувся і поманив їх до себе рукою. З обличчя любого друга Ральфа він перевів погляд на Дейна О’Ніла — і непорушно уставився на нього, звузивши очі. Відчувши, як у грудях зрадливо тьохнуло серце, він звичним жестом швидко приклав до грудей руку, немов захищаючи його, і сів, отетеріло витріщившись на молоду копію Ральфа де Брикасара.
— Вітторіо, з вами все гаразд? — стурбовано спитав кардинал Ральф, взявши тендітну й слабку п’ясть друга, і помацав пульс.
— Так, все нормально, слабкий скороминущий біль, не більше. Сідайте, сідайте!
— Спершу я хотів би, щоби ви познайомилися з Дейном О’Нілом, котрий, як я вже казав, є сином моєї дорогої приятельки. Дейне, знайомся. Це його преосвященство кардинал ді Контіні-Верчезе.
Дейн став навколішки й поцілував перстень, а кардинал Вітторіо, дивлячись через його голову, розшукав поглядом обличчя Ральфа і придивився до нього прискіпливіше, аніж будь-коли за багато років. І трохи розслабився: то вона йому про це не сказала. Звісно, Ральф і не підозрював того, що відразу ж припускали ті, кому доводилося бачити їх разом. Не обов’язково батько й син, але неодмінно кревні родичі. Бідолашний Ральф! Він ніколи не бачив, як він ходить, не спостерігав за зміною виразів на своєму обличчі, ніколи не помічав, як запитально злітає догори його ліва брова. Воістину Бог милосердний, що створив людей сліпими.
— Сідайте. Чай зараз принесуть. Що ж, молодий чоловіче! То ви бажаєте стати священиком і вдалися до підтримки кардинала де Брикасара?
— Так, ваше преосвященство.
— Ви зробили мудрий вибір. Під його опікою лихо вам не загрожує. Але ви трохи знервований, сину мій. Це від незвичності ситуації?
Дейн усміхнувся Ральфовою усмішкою, якій, може, бракувало усвідомлення власного шарму, але ця усмішка, яка так нагадувала усмішку Ральфа, зачепила старе стомлене серце, наче шпичак колючого дроту.
— Я приголомшений, ваше преосвященство. Я навіть не здогадувався, якими впливовими людьми є кардинали. Я й не думав, що мене в аеропорту зустріне авто, я й мріяти не міг, що мені доведеться пити з вами чай.
— Так, це незвично… Тепер розумію. Може, це і справді є причиною вашої нервозності. Ага, а ось і чай принесли! — Він з приємністю спостерігав, як розставляють чашки та тарілочки, він застережливо підняв угору палець. — Е, ні! Сьогодні я буду господинею. Як ти питимеш чай, Дейне?
— Так само, як Ральф, — відповів він — і густо почервонів. — Вибачте, ваше преосвященство, я не хотів!
— Та все нормально, Дейне, кардинал ді Контіні-Верчезе прекрасно розуміє. Спершу ми познайомилися, як Дейн та Ральф, і в такому стилі спілкування узнали один одного набагато краще, хіба ж ні? Офіційність є новим і незвичним аспектом у наших стосунках. Тому я волію, щоб у приватному спілкуванні так і було. Його преосвященство не заперечуватиме, правда ж, Вітторіо?
— Не заперечуватиму. Мені подобається звертатися до людей на ім’я. Але повернімося до того, що я казав про друзів у високих колах, сину мій. Для тебе тривала дружба
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ті, що співають у терні», після закриття браузера.