Читати книгу - "Ґарґантюа і Пантаґрюель"

class=poem> Horrida tempestas montem turbavit acutum.[425]

Хуртовиною звали в колежі Монтегю одного великого шмагателя бурсаків. Якщо ці любителі сікти бідолашних дітей, невинних бурсаків, засуджені на вічну муку, то він, уже напевне, висить зараз на колесі Іксіона і парить різкою куцого песика, щоб він крутив його швидше; якщо ж за сіканку невиняток вихователям дарується вічне блаженство, то, мабуть, він зараз найвище…

Розділ XXII
Кінець хуртовини

— Земля, земля! (гукнув Пантагрюель). Я бачу землю! Хлопці, не журись! Ми недалеко від пристані. Я бачу, небо на півночі яснить. Сироко відчуваєте?

— Вище носа, хлопці (сказав лоцман), вітер переліг! До великої стеньги! Веселіше, веселіше! До драбинок грот-щогли! Кодолу на кабестан! Крути, крути, крути! Руку на фал! Веселіше, веселіше, веселіше! Поверни румпель! Міцніше линву тримай! Готуй саниці! Готуй шкоти! Готуй буліні! Сади галси на бакборті! Румпель на вітер! Тягни шкот штирборту, сучий ти сину!

— Ось тепер, хлопче, принаймні, ти знаєш (сказав брат Жан), ким була твоя матір.

– Іти бейдевінд! Під усіма вітрилами! Румпель нагору!

– Єсть нагору (відповів матрос).

— Ріж навпростець! Провою на рейд! Гей, кренгельси! Поставити ліселі! Веселіше, веселіше!

— Добре сказано і продумано (сказав брат Жан). Нумо, нумо, нумо, хлопці, живо! Так! Веселіше! Веселіше!

— На штирборт!

— Добре сказано і продумано. Хуртовина, здається, перебуяла і вщухає. Слава тобі, Господи! Чорти від нас відстали.

— Попускай!

— Сказано влучно і капітально! Попускай, попускай! Душко Понократе! На Бога, сюди, бравий бахуре! Хто-хто, а цей блудодій як настругає, то тільки хлопчиків! Соколику Евстене! До бізані!

— Веселіше, веселіше!

— Добре сказано! Веселіше, веселіше! На Бога, веселіше!

— Нам боятися уже не випада, бо сьогодні Коляда, Коляда, Коляда!

— Цей келевм[426] (сказав Епістемон), ще й як до речі і мені до вподоби, бо нині і справді Різдво.

— Веселіше, веселіше! Молодці!

— О (гукнув Епістемон), наказую вам усім сподіватися! Праворуч оно сяє Кастор.

— Бе-бе-бе, бу-бу (сказав Панурґ). Боюсь, що це не зірка Кастор, а діптянка Гелена.

— По-справжньому (озвався Епістемон), це Міксархатеґ, аргівське її найменування, гадаю, тобі більше сподобається. Гей, гей, я бачу землю, бачу пристань, бачу стовковисько людей на пришибі. Бачу вогні маякові!

— Гей, гей! (гукнув лоцман). Обійти мол і рифи!

– Єсть обійти, — відповіли матроси.

— Добре йдемо (сказав лоцман), та й сторожовики вже на підході. Вип'ємо за вчасну допомогу!

— Святий Іване (сказав Панурґ), як же влучно сказано! Золотії слова!

— Му-му-му (сказав брат Жан), якщо ти дмухнеш бодай краплю, то хай чорт тебе дмухне. Чуєш ти, шкуро чортова! Ось вам, стерничий, повний келих найдобірнішого! Гей, Гімнасте! Принеси глеки і вужини, чи то пак, вудженини! Та гляди, не спіткнись!

— Мужайтесь (гукнув Пантагрюель), мужайтесь, хлопці! Покажімо, які ми зухи! Гляньте, до нас чаляться уже два човни, три галери, п'ять шипів, вісім каперів, чотири гондоли і шість фрегатів, — добрі люди посилають їх нам на підмогу з поблизького острова. Але хто цей Укалеґон, який розпустив ґавру і рве на собі волосся? Хіба я не тримаю щоглу міцніше і рівніше, ніж двісті кодол?

— Це (відповів брат Жан) бідаха Панурґ. У нього заяча пропасниця. Поп'яну він завжди ловить дрижаки.

— Якщо (сказав Пантагрюель) острах узяв його лише під час цього страшного борвію і грізної хуртовини, а в усіх житейських пригодах він по-молодецькому поводиться, це ні на волос не уймає моєї шани до нього. Подібно як постійний ляк — супутник мурмил і легкодухів (а такий був Агамемнон, сорому наївшись від Ахілла, який побачив у нього собаче око й оленяче серце), так само небоязкість свідчить про туподумство, а то й про цілковитий нерозум. Я не думаю, що після богохульби найстрашніше — це смерть. Я не збираюся Сократа й академіків переспорювати: смерть сама по собі не зло, смерти нема чого боятися. Але смерть за кораблетрощі — це все-таки страшно і ще й як страшно! Недарма Гомер казав, що загибель на морі болісна, нестерпна і неприродна. Еней під час бурі, що заскочила його флотилію біля Сицилії, шкодував, що не впав від руки моцака Діомеда, і казав, що двічі, тричі щасливіші ті, хто загинув на пожарі Трої. Але ж із нас ніхто не втонув. Хай буде хвален Бог, наш Спаситель, во віки віків! Ось тільки судна наші добряче пошарпало. Дарма, полагодимо! Глядіть, на мілину не наскочте!

Розділ XXIII
Як після бурі Панурґ знов душкою зробився

— Го, го! (закричав Панурґ). Усе гаразд. Буря минула. Будь ласка, дозвольте мені першим зійти. Мене чекають дуже важливі справи. Може, вам ще чимось підсобити? Ага, от я цю линву скручу. Зваги у мене подостатком. Страху я майже не відаю. Давайте, давайте, мій друже! Ні, ні, ми не страшкові діти. Хоча, признаюсь, як від прови до корми цей дев'ятий вал бухнув, я трохи тріпнувся.

— Вітрила згорнуть!

— Слушно, слушно! Як, брате Жане, ви вакуєте? Хіба час оце пити? Хто його знає, ачей катюга святого Мартина нову хуртовину на нас нашле? Може, ще вам чимось підсобити? А, хай мене! Я вже тепер каюсь, та пізно: чому я не тримався вчення тих добрих любомудрів, за якими гуляти узмор'ям і пливти біля