Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

попрямував до виходу, це виконало новий набір умов. Увімкнувся сам кризовий двигун.

Він використовував нестабільні категорії кризової математики, а також переконливе бачення об’єктивної систематизації. Її дедуктивні методи були комплексними й непостійними.

Коли поєднання виділень свідомостей Ради і Ткача зайняло місце Андреєвих, кризовий двигун отримав ту саму інформацію, що й вихідні процесори. Він швидко оцінив проведені розрахунки й вивчив новий потік даних на виході. Своїм неймовірно складним трубчастим інтелектом він виявив величезну аномалію. Щось таке, що ніколи не змогли б визначити інші машини з їхніми строго арифметичними функціями.

Форма потоків даних, аналіз яких проводився, була не просто сумою їхніх складників.

Y і Z були єдиними, пов’язаними цілими. Що найбільш важливо, таким самим був X, свідомість Андрея, зразок для всієї моделі. Їхня цілісність була невід’ємною характеристикою форми кожної з них.

Y і Z були не половинчастими моделями для X. Вони були якісно іншими.

Двигун застосував сувору кризову логіку до початкової операції. Математичною командою було утворено ідеальний арифметичний аналог до вихідного коду з інакшого матеріалу, і цей аналог вийшов водночас ідентичним та радикально відмінним від оригіналу, копію якого становив.

Через три п’ятих секунди після ввімкнення мережі кризовий двигун зробив два висновки водночас: х=y+z; x≠y+z

Виконана операція була глибоко нестабільною, парадоксальною, несталою; вона була застосуванням логіки, що сама себе підривала.

Ще від найперших принципів аналізу, моделювання й перетворення процес був повністю пронизаний кризою.

Відразу ж було виявлено величезне джерело кризової енергії. Реалізація кризи уможливила його використання: метафазові поршні стискались і здригалися, спрямовуючи контрольовані порції мінливої енергії крізь підсилювачі й трансформатори. Підрядні мережі хитались і трусилися. Кризовий двигун почав гудіти, як динамо-машина, тріскочучи від потужності й виділяючи складні заряди квазівольтажу.

Крізь нутрощі кризового двигуна пройшла остання команда у двійковій формі. «Спрямуй енергію, — йшлося в ній, — і підсиль вихід».

Менш ніж за секунду після того, як енергія пройшла дротами і механізмами, неможливий, парадоксальний потік змішаної свідомості Ткача і Ради напнувся й неозоро вистрелив з Андреєвого провідного шолома.

Його власні перенаправлені еманації застрягли в петлі звірювального зворотного зв’язку, аналогові машини й кризовий двигун постійно їх перевіряли й зіставляли з потоком Y+Z. Не маючи виходу, вони почали протікати, виштовхуючись маленькими дугами тавматургічної плазми. Вона невидимими плямами скрапувала на перекошене обличчя Андрея, змішуючись із надлишком потоку, що йшов від Ткача/Ради.

Основна частина тієї колосальної, нестабільної, штучно створеної свідомості величезними згустками виривалась із виступів шолома. Над вокзалом утворилася колона ментальних хвиль і часток, що все зростала, випростуючись у повітря. Її не було видно, проте Айзек з Дерхан і Яґареком відчували її — шкіру поколювало, а шосте й сьоме чуття глухо відлунювали, утворюючи своєрідний психічний шум.

Андрей кривився й смикався від енергії процесів, що проходили крізь нього. Губи німо ворушилися. Дерхан з відразою відвела погляд.

Ткач, тихо бурмочучи й постукуючи по шолому, підтанцьовував туди-сюди на своїх загострених ногах.

— Приманка... — різко сказав Яґарек, відходячи від потоку енергії.

— Ще майже нічого й не почалося, — крикнув Айзек у відповідь, намагаючись перекричати стукотіння дощу.

Кризовий двигун гудів і розігрівався, залучаючи величезні, все більші ресурси. Він спрямовував хвилі трансформованого струму кабелями, обмотаними товстим шаром ізоляції, до Андрея, котрий перекочувався та спазматично смикався від жаху й болю.

Двигун увібрав нестабільну енергію ситуації та скористався нею. Виконуючи команди, він спрямував її в перетвореній формі до потоку від Ткача і Ради. Потік наростав, збільшуючи і підсилюючи свій рівень, охоплення та потужність.

Запрацювала петля зворотного зв’язку. Штучний потік зміцнився; і як сталося б із височезною вежею на хиткому фундаменті, зростання маси зробило його менш стабільним. Його парадоксальна онтологія ставала все нестабільнішою, що сильнішим ставав сам потік. Його кризовий стан загострювався. Перетворювальна сила двигуна зростала в геометричній прогресії; вона щораз більше підживлювала ментальний потік; криза знову поглиблювалась...

В Айзека все сильніше поколювало шкіру. Здавалося, що в голові у нього звучить одна нота, скигління, котре ставало все гучнішим, так, ніби щось поблизу вийшло з-під контролю й оберталося чимраз швидше. Він скривився.

...ОСЬ ТАК І ТАК КАЛАМУТНА ЮШКА СТАЄ СВІДОМОЮ АЛЕ СВІДОМІСТЬ НЕ СВІДОМІСТЬ... — продовжував бурмотіти Ткач. — ...ОДНА І ОДНА НЕ УВІЙДУТЬ В ОДНУ АЛЕ ВОНА ОДНА І ДВІ ВОДНОЧАС ЧИ МИ ЧИ ПЕРЕМОЖЕМО ЯК ПЕРЕМОЖЕМО ЯК ПРЕКРАСНО...

Андрей качався по даху під темним дощем, неначе під тортурами. Сила, що лилася в небо крізь його голову, все наростала у страшній геометричній прогресії. Невидима, вона, однак, відчувалась: Айзек з Дерхан і Яґареком відходили від його скоцюрбленої постаті, наскільки лише дозволяв простір на даху. У них відкривались і стискалися пори, волосинки й пір’їни різко ставали дибом.

І все ж кризова петля функціонувала, і сигнал зростав, аж поки не завиднівся сяючий стовп потурбованого ефіру на шістдесят метрів заввишки — невидиме пекло, що нависало над містом, крізь яке непевно переломлювалося світло зірок і повітряних суден.

Айзеку здавалося, що в нього гниють ясна, що зуби силкуються випасти зі щелепи.

Ткач щасливо пританцьовував.

Велетенський маяк пропалював ефір. Грандіозна колона енергії, що росла й росла, вдавана свідомість, фальшива психіка, яка роздувалась, жиріла з моторошною швидкістю — знамення неіснуючого бога.

По всьому Новому Кробузону понад дев’ятсот найкращих комунікаторів і тавматургів у місті раптом облишили свої заняття й скинули головою в напрямку Крука, кривлячись від збентеження й неясної тривоги. Найчутливіші з них схопилися за голови, стогнучи від непоясненного болю.

Двісті сім почали безтямно белькотіти послідовності нумерологічного коду й образної поезії. У ста п’ятдесяти п’яти заюшила кров з носа. З них двоє не змогли зупинити кровотечу та так і померли.

Одинадцять, що працювали на уряд, стрімголов чкурнули зі своєї майстерні на верхівці Штиря, притискаючи хустинки та носовички до носа й вух у безуспішних намаганнях спинити кровотечу. Страждальці побігли до кабінету Елізи Стем-Фульхер.

«Вокзал на вулиці Відчаю», — єдине, що вони спромоглися сказати. Нажахані службовці по кілька хвилин белькотіли цю назву, мов божевільні. Міністерка внутрішніх справ і мер, який був із нею, роздратовано слухали їх. Губи в підлеглих тремтіли, силкуючись видобути інші звуки, кров заляпувала бездоганно скроєні костюми керівників.

«Вокзал на вулиці Відчаю».

У височині над порожніми широкими вулицями Хнума, повільно пролітаючи повз вигин храмових веж у Смоляній Заплаві, ледь оминаючи річку над Вискливою Горою та ширяючи над злиденними нетрями Камінного Панциря, рухалися химерні тіла.

Ліниво вимахуючи крильми та стікаючи слиною, глитай-нетлі шукали жертв.

Вони зголодніли, спрагли можливості насититись, підготувати тіла й знову