Читати книгу - "Третя крапля магії, Лариса Лешкевич"

47.2

– Скільки магії, Теумаре! Тепер ми точно зуміємо повернутись додому! – радісно вигукнула Айна, метнулася до струмка і звалилася поруч із ним на каміння.

Вона хотіла занурити руку в димчасте сяйво хвиль,   але повітря навколо струмка було настільки щільне, що Айна не змогла подолати його.

Невидима, але неприступна пелена затуляла воду від чужих дотиків. Магія була тут, її можна було побачити, але не можна було дістати, набрати в  долоні.

– Це не наш світ, – сказав Теумар, – ми можемо заволодіти магією лише тоді, коли вона краплями піднімається на поверхню… Сухе русло якимось чином поєднує обидва світи… 

– І що ж нам робити? – сумно запитала Айна і зажурилася, схилила голову, дивлячись на таку близьку та таку недоступну воду.

Теумар нічого не відповів. Догадавшись про щось, пішов він уздовж стіни, проводячи долонею по вологому шорсткому каменю. Серце його страшно стукнуло, а наступної миті немов десяток маленьких розпечених голок вп'ялися в його шкіру. Теумар скрикнув і відсмикнув руку.

– Що?

Айна злетіла на ноги і підбігла до нього. Теумар очима вказав на стіну. Верхню її частину вкривала темна пляма, що мерехтіла тьмяними блакитними прожилками.

– Чорний мох! – зачаровано прошепотіла Айна.

– Так! – Теумар знову спробував торкнутися жорсткого дрібного листя, але від болю, що пронизав руку, у нього потемніло в очах.

–  Стривай! Адже це я маю його взяти! – вигукнула Айна.

–  Будь обережна! – хрипко озвався Теумар.

Айна затримала повітря і дуже повільно доторкнулася до моху кінчиками пальців. Потім, уже сміливіше, провела по його твердій поверхні всією долонею.

– Нічого ... – прошепотіла вона і почала квапливо відокремлювати шар моху від стіни, –  скільки необхідно взяти?

–  Не знаю! Бери, скільки вийде! Сюди…

Теумар зірвав із пояса сумку. 

Айна тримала в руках пласт моху. Вона хотіла вже покласти його в сумку, підставлену Теумаром, але в голові запаморочилося, долоні розтулилися самі собою, мох вирвався з її рук і полетів униз.

З тихим плеском упав він у струмок, який, відокремившись від основного потоку, вузькою золотаво-червоною стрічкою звивався у них під ногами.

– Ні!

Айна інстинктивно кинулася ловити мох і відчула, як її руки, насилу пройшовши крізь невидиму перешкоду, торкнулися обпікающе крижаних хвиль. Ще погано розуміючи, що трапилося, Айна висмикнула мох із води і кинула в сумку, яку Теумар відразу надійно закрив і міцно пристебнув назад до пояса. 

Айна спробувала знову торкнутися води, але в неї нічого не вийшло. Вона подивилася на свої руки: вони були сухі, не єдиної краплі чарівної води не залишилося на шкірі.

– Мабуть, мох якимось чином послабив захист, – сказав Теумар, – але магія сама себе оберігає.

– Напевно… І як нам бути? –  Айна неспокійно озирнулася на всі боки, –  Як повернутися додому? Ми навіть назад, нагору піднятися не зможемо.

– Ходімо по течії струмка! – запропонував Теумар, але струмок, немов насміхаючись, одразу змінив напрямок і потік назад, туди, звідки вони прийшли.

–  Це означає, що в такий спосіб ми вихід не здобудемо, – сказав Теумар.

– Невже все марно? – прошепотіла Айна, з останніх сил стримуючи сльози.

Десь вдалині загуло, немов лабіринти печер знову почали обрушуватися.

– Я не витримаю більше… – прошепотіла Айна.

Останні залишки волі покинули її. Вона уткнулась обличчям у груди Теумара і гірко заридала.

Теумар не знав, що робити, що казати, не знав, як її втішити. Обійнявши її, він просто чекав, прислухаючись до гулу, що наближався, здавалося,  з усіх боків.

І тут стіна, на якій продовжували мерехтіти залишки моху, затремтіла і розчинилася, відкривши чорний прохід.

– Сюди! – крикнув Теумар, потягнувши Айну за собою в порожнечу, в невідомість, а за їхніми спинами вже валилася кам'яна стеля.

– Тікаємо! – крикнув Теумар. 

Вони побігли, але скоро зупинилися, розуміючи, що біжать даремно. Камені не летіли їм на голови, підлога не тремтіла, готова розгорнутися – навколо було тихо і спокійно.

– Куди ж нас знову занесло? – приречено запитала Айна.

– Подивимося… Ходімо! – І міцно взявши Айну за руку, Теумар впевнено рушив уперед.

Незабаром підлога під ногами почала неухильно виводити вгору.

–  Може там вихід, і ми потрапимо назовні? – обережно запитала Айна.

Голос її тремтів від надії та від страху, що ця надія виявиться марною.

А коридор провадив усе вище та вище. Цівки піску почали обсипатися зі стелі через якісь невидимі очам крихітні розколини. 

– Ми піднімаємось, але де опинимося, лише богу Вогню відомо! – промовив Теумар.

– Світло! – вигукнула Айна.

Попереду і справді блиснуло світло, схоже на сонячне. Вони пришвидшили крок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍