Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

Розділ 59. План Альбрехта

Очі її палали від гніву. Ніхто у здоровому глузді не захотів би побачити дівчину в такому стані. Рада від того злощасного ранку не могла побачитися із Софією. Вона не вірила ні на йоту її словам, і знала, що сльози були фальшиві. Доньці старости просто хотілося багатого нареченого, не більше.

Одного дня, коли Хорос кудись пішов, Рада прокралася до його будинку. На цьому місці її план би зруйнувався, тому що біля дверей стояв його вірний слуга Буз.

— Доброго дня, Буз! Софі у домі? Я хотіла б з нею поговорити!

— Хазяїн заборонив! Вибач! — чоловік похитав головою.

— Ти теж віриш у провину Альбрехта?

— Вибачте мені, я поважаю вас! Але не можу не послухатися наказу! Вам не можна з нею бачиться!

— Я просто хочу поговорити! У вас теж є серце, то повірте мені! Моє серце розривається на частини, коли я бачу, як мучиться мій друг! Ми хотіли співати для людей, допомагали їм чим могли. Прошу вас! Я маю з нею поговорити! Запевняю, просто поговорити!

До цього моменту Рада була готова кричати, схопити її за волосся, вдарити об стіну. Але не зараз.

— Добре! П'ять хвилин не більше! — Буза проникли її слова, тому пропустив дівчину у будинок.

Коли за нею зачинилися двері, Рада посміхнулася. П'ять хвилин їй вистачить. Софі мабуть сподівалася, перебуваючи в будинку, уникнути зустрічі з нею, але щось не вийшло.

Штовхнувши ногою двері, Рада увійшла до її кімнати. Софі сиділа на ліжку, читаючи книгу, і зовсім не виглядала нещасною жертвою, навіть навпаки. Побачивши Раду, вона злякалася, схопившись із ліжка.

— Що ти тут робиш?!

— Я прийшла з тобою поговорити!

— Мені нема про що з тобою говорити! Іди! — вказала вона на двері, намагаючись приховати тремтіння у голосі.

— Навіщо ти всіх обдурила? Навіщо тобі Альбрехт?

— Навіщо? Хіба не знаєш, що він зробив? — награно здивувалася Софі. — Закон…

– Знаю! І тому я прошу тебе по-доброму, зізнайся! Дай йому спокій!

— У чому? Тобі легко казати! А що мені тепер робити? Адже на мене тепер ніхто не подивиться! Після того, як покористувалися та кинули!

— Не мої проблеми! Він до тебе жодного стосунку не має! Я знаю, що приходив лікар! А оскільки Альбрехт такого не робив, тобою користувалися ще раніше. — холодно відповіла Рада.

— Ти нічого не знаєш! І його ти теж не знаєш! Він це зробив! Він! І скоро ми одружимося!

— Але ж тоді «Гармонії» не буде! А ти казала, що тобі шкода, що ми вже не співатимемо! — зауважила Рада.

— Та мені начхати на тебе! І зараз, і раніше! Я хотіла, щоб Альбрехт приїхав! Без тебе!

— Ось ти сама й видала себе! Альбрехт сподобався? — чарівниця засміялася. — Ні! Його титул! Я поклялась, що не допущу, щоб він одружився без кохання.

— Він мене незабаром покохає, і я заміню твоє місце у Гармонії! Адже я гарна і співаю не гірше! — нахабно заявила Софі.

— Я таких, як ти, бачила сотні! І повір, ти будеш не винятком, Софі! — Раді хотілося ще так багато їй висловити, але вона почула стукіт у двері. — Ти його добре ім'я втоптала в багнюку! Я тобі цього не пробачу!

Після цього Рада розвернулася й вийшла. Кімната, в якій тримали Альбрехта, була зовсім поруч. Їй закортіло провідати його, але коли вона смикнула за ручку, то зрозуміла — двері зачинені на замок.

Дівчина з розпачем подивилася на дерев’яні двері й з досади вдарила кулаком по стіні. Їй не хотілося, щоб усе повторилося, як із Беллою.

Вона зазвичай не дозволяла собі показувати сльози. Але зараз, у цій безвиході, кілька зрадницьких сльозин скотилися по щоці. Вони з Альбрехтом провели надто багато часу разом. Рада вже починала сумніватися, що між ними лише дружба — було в цьому щось глибше.

Найстрашніше — усвідомлення, що її прокляття може його знищити. Витерши сльози, Рада пішла геть із будинку, поки ще не повернувся господар.

* * *

Альбрехт довгий час знемагав від безвиході. Його вже кілька днів не випускали з будинку, змушуючи одружитися з дочкою старости. Після приходу Ради хлопець нарешті знайшов у собі сили тверезо подумати над ситуацією. Оскільки до будинку могли потрапити лише його мешканці, йому потрібно було знайти спосіб вибратися.

І хоч це давалося важко, іншого виходу він не бачив. Наступного дня після приїзду Мерліна Альбрехт попросив, щоб до нього прийшов Хорос. Хлопець щосили намагався не почати каятися в тому, чого не робив. Коли господар з’явився, молодий герцог сказав йому, що подумав — і хоче одружитися на Софії. По обличчю Хороса неможливо було зрозуміти, задоволений він чи ні, але згодом на його губах з’явилася посмішка.

Майже одразу про рішення повідомили Мерліна, який усе ще був у селі. Альбрехт заборонив казати про це Раді, побоюючись її реакції.

Молодий крон-герцог знав закони не гірше за старосту й Софію, і просто не бачив іншого виходу. Цього разу Альбрехт навіть не намагався вдавати зацікавленість у нареченій — не те що кохання.

Після того як вони офіційно заручилися, Альбрехту дозволили виходити з будинку й робити що завгодно. Він намагався не натрапити на Раду — йому було б важко дивитися їй у вічі, а головне — брехати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍