Читати книгу - "Сестри-вампірки 2"

Дружити з напіввампірами  – жахливо круто. Але подружитися з цією вампірською рок-групою, та ще й вирушити з ними в гастрольне турне  – це просто zenzatoi futzi! Супермегабожевільно-сенсаційно!

Гелена подумки пробіглася по своїй вампірійській, адже з музикантами треба буде якось спілкуватися. Вони, звісно, знали німецьку, але Гелені жах як кортіло показати, що вона  – своя-своїсінька. «Hoi boi  – усе чудово, fumps  – чорт, boi noap  – на добраніч!»  – твердила про себе дівчинка.

Пронизливий, крижаний вітер зі свистом пронісся крізь будівлю вокзалу. «Schlotz zoppo!»  – подумала Гелена. У перекладі з вампірійської це означало «Який жах!» На мить Гелені дійсно стало ніяково. Вона затремтіла всім тілом, а спиною пробіг неприємний холодок.

Дака стривожено озирнулася навсібіч.

Раптом, ніби нізвідки, на одному з перонів старого вокзалу з’явився охоронець «Криптон Крекс». Дака відразу впізнала його: на концерті він стояв біля сцени. Поруч із ним був худорлявий старий із довгим сивим волоссям і вогняно-червоними, немов жарини, очима. Це був Ксантор.

Вдало зробивши майстерний флопс, Ксантор разом із охоронцем тієї ж миті опинився поруч із дівчатами.

– Здрастуй, Дакаріє, радий познайомитися з тобою in bella nutra. Моє ім’я Ксантор. Я менеджер і відданий слуга Мурдо, – виплюнувши шкаралупу від воронячих яєць, відрекомендувався старий. – Господар послав мене по вас.

Помітивши Гелену, Ксантор принюхався.

– Porrokolerox! Що за ласий шматочок привела ти з собою, люб’язна Дако? – вигукнув він, радісно потираючи руки.

«Все-таки краще вокзал без людей, аніж вокзал із вампірами», – подумала Гелена. Але вона й вигляду не подала, що їй страшно, і, відвісивши Ксантору трансільванського щигля, як нічого й не було, заявила:

– Привіт, я Гелена.

Ксантор витріщив на неї очі, але тут же взяв себе в руки.

– У такому разі, милі панянки, дозвольте супроводити вас у гущавину лісу, – солодкаво промекав він. – Мурдо з нетерпінням чекає на вас там. На знак подяки за те, що ви погодилися скласти йому компанію на гастролях, він приготував вам невеличкий, але дуже приємний сюрприз.

– О, чудово! – зраділа Дака. – Як мило з його боку! Тільки ви, здається, помиляєтеся. Тут немає ніякої хащі. Тут і лісу-то немає.

Вона показала рукою на стару, майже розвалену будівлю вокзалу, іржаві рейки і трухляві вагони, що залишилися від якогось дуже старого товарного потягу. За одним із цих вагонів, пильно спостерігаючи за тим, що відбувається, ховалися Сільванія і Лудо.

Лудо вказав підборіддям на Ксантора:

– Так це і є ваш Мурдо? Я його собі дещо інакше уявляв.

– Ніякий це не Мурдо, – похитала головою Сільванія. – Мурдо тут, схоже, немає. Цей старий  – Ксантор, менеджер «Криптон Крекс».

– А ось цього товстуна я знаю, – кивнувши в бік охоронця, тихо прошепотів Лудо. – Він приходив сьогодні до дідової крамниці. Ото ж бо він мені відразу не сподобався.

– Тс-с-с! – Сільванія приклала пальця до губів. Зараз важливо було почути, що говорить Ксантор.

– Є-є, – запевнив тим часом старий. – Зовсім поруч, усього за десять хвилин звідси, у самому серці міста! Мій вірний Кнаппе Флоксо наворожив його спеціально для тебе!

Охоронець самовдоволено хрокнув  – похвала явно припала йому до душі. Діставши з кишені вороняче яйце, Ксантор жадібно випив його і виплюнув шкаралупки, мало не влучивши в Дакині чоботи.

Дака гидливо дивилася на старого, з останніх сил намагаючись залишатися ввічливою і чемною.

– Правда? Ну гаразд. А можна Гелена полетить із нами? Вона моя найкраща подруга.

Ксантор підсолоджено посміхнувся.

– Авжеж! Твоєю повірницею я готовий опікуватися особисто!

Він чемно запропонував Гелені свою спину, але Дака рішуче схопила подругу за руку.

– Дякую, але про свою подругу я подбаю сама, – заявила вона.

– Як накажеш, – погодився Ксантор.

Тут він клацнув кістлявими пальцями.

– Флоксо, рюкзаки!

Охоронець узяв речі дівчаток.

– Ну що ж, – урочисто промовив Ксантор. – Мурдо з нетерпінням чекає на нас  – тож не будемо змушувати його хвилюватися.

Від цих його слів на обличчі Даки з’явилася щаслива усмішка і, поки Гелена вмощувалась у неї на спині, дівчинка вигукнула:

– Полетіли!

Сільванія і Лудо здивовано поглядали їм услід. Хлопчик повільно підвівся.

– Що ж це було? – прошепотіла Сільванія, хоча могла вже не критися.

– Вони відлетіли, – розвів руками Лудо.

Сільванія різко схопилася на ноги.

– Fumps! І куди ж? – у розпачі запитала вона.

– У гущавину лісу, – розгублено почухав потилицю Лудо.

– Яка ще гущавина лісу? – здивувалася Сільванія.

Лудо про щось задумався.

– Цей товстун, охоронець, купив сьогодні в мого дідуся сувій чаклунського полотна. А потім дідусь кудись його відправив. Напевно, в ту саму гущавину лісу… Зробімо так, – запропонував він. – Ти полетиш до дідуся і про все його розпитаєш, а я залишуся тут. Потім ти мені зателефонуєш, і ми придумаємо, що робити далі.

– Гаразд, – кивнула Сільванія. Вона не дуже-то вірила в успіх цього задуму, але іншого плану не було.

Розігнавшись, вона злетіла й зникла в нічному небі, залишивши Лудо на самоті.

У засідці

Але ні Лудо, ні Сільванія не помітили кульгаву тінь у себе на хвості. Цього вечора, озброївшись часникострілом, кайданками і тенетами, Дірк ван Комбаст осідлав свій замаскований транспортний засіб (тобто велосипед) і приступив до чергового етапу операції. Доїхавши до старого вокзалу, він сховав велосипед у надійному місці, а сам причаївся в засідці.

Спочатку з’явилася Дака зі своєю легковажною подружкою. Деякий час нічого не відбувалося. Дівчата про щось балакали і хихикали. Потім звідкілясь узялися два дивних типи й забрали дівчат із собою. Останні, судячи з усього, ніякого опору не чинили. Дірк кусав собі лікті, бо залишив удома камеру. Зняти б зараз, як шугонули в небо й полетіли вдалину три вампіри, – і все! Доказ, що кровопивці існують, у нього в кишені! «Ну нічого, все одно мій зоряний час не за горами!»  – заспокоював себе Дірк. Перед ним постала дилема: піти за Сільванією Цепеш чи залишитися на старому вокзалі й спостерігати за хлопцем. Він обрав друге: куди полетіла Сільванія  – незрозуміло, а хлопець рано чи пізно виведе його на вампірську зграю. Тому  – не здавати позицій і чекати. Зрештою, терпіння  – це головна риса будь-якого мисливця на вампірів.

Пригальмуй – Алі бін Шика пильнуй

Учитель льотного мистецтва зараз міг би пишатися Сільванією: до крамниці Алі бін Шика вона долетіла з рекордною швидкістю, лише раз зачепивши черепицю одного з дахів. Та й як тут не квапитися, коли твоя рідна сестра і найкраща подруга в небезпеці!

Захекавшись, Сільванія приземлилася біля крамниці й подзвонила у двері. Ніхто не відчинив. Сільванія постукала  – ніхто не вийшов. Вона знову подзвонила  – безуспішно. Трохи почекавши, вона повторила стукіт у двері. Нарешті заскреготіла дверна клямка.

– Ви сповна розуму? У мене ж таки не цілодобова крамниця, – бурчали зсередини.

Нарешті двері відчинилися. На порозі стояв обурений Алі бін Шик:

– Що ви собі дозволяєте! Крамницю зачинено і взагалі…

Не звертаючи уваги на тираду, Сільванія прошмигнула у відчинені двері.

– Сільваніє? – здивувався чарівник. – Але Лудо тут немає!

– Знаю, – кивнула Сільванія. – Вибачте, що так пізно, гере Шик, але нам дуже-дуже-дуже потрібна ваша допомога. Сьогодні до вас приходив товстун. Куди ви його відправили?

Чарівник на мить задумався і, щось згадавши, посміхнувся.

– А, ти про того грубіяна, у якого я видурив дві тисячі євро за магічне полотно?

У Алі бін Шика, безперечно, був хист до комерції.

– До речі, цікава штука. Використовується за різних потреб… Обряди хрещення зомбі, весілля тролів, посвята у вампірську прислугу.

– Що? – з жахом увірвала його Сільванія. – Посвята у вампірську прислугу?! Ой, божечки!

Алі бін Шик поклав їй долоні на плечі і з усією серйозністю зазирнув у вічі.

– Стривай панікувати завчасно. Нічого страшного поки не відбулося. До того ж, проти вампірів  – надто вампірів чоловічої статі  – чудово допомагає верескливе «Кі».

– Що? Яке ще «Кі»? – наморщила чоло