Читати книгу - "Пiд тихими вербами"

тепер ходити? Сказати влiтку, дак хоч садовина, а тепер!.. — дивувався Зiнько.

— Дак, може, на кого воно скидається? — допитувалася Гаїнка.

— Де ж там розбереш! Так, нагадало менi чогось Микиту Тонконоженка, мов такий здоровий, як вiн… да тiльки чого ж йому тут ходити? Хiба до якої Струкiвни?

— Ай справдi, може, до Струкiвни, — сказала Гаїнка й додала: — Ну, та й не люблю я цього Микити! Як стрiнешся з їм де на вулицi, то так на тебе гляне, що аж гидко.

— Не люблю й я його, — вiдказав Зiнько, — поганий парубок.

— I все як зострiнеться зо мною, то раз у раз словом займе, а я не люблю його й голосу. I очi в його якiсь такi, як… у Ївги!..

Зiньковi згадалися на мить Ївжинi очi — як вони на його сьогоднi блискали. Але зараз же й забув за iх, почавши розказувати Гаїнцi про те, що в їх було з Грицьком…

Проминуло ще кiлька день, i вже десятник ходив i загадував на недiлю в громаду. Лишилося нашому товариству тiльки три днi. Вони клопотались з усеї сили, щоб за той час нахилити якомога бiльше людей до своїх думок.

VI. ГРОМАДА

Вже вся громада зiбралася коло волостi. Деякi сидiли на колодках попiд тином, деякi, сидячи й стоячи, купчились на волосному рундуку, а бiльше стояло навкруги, гуртуючись купками, переходячи туди й сюди та жваво розмовляючи. Говорили голосно про всякi новини, про надiї на хлiб та врожай та про iншi свої справи, тiльки не зачiпали справи Денисової, бо сам Денис був уже тут. Вiн крутився помiж своїми людьми, усмiхався, та примилявся до них, та нишком iнодi казав кому щось. Зiнько вмисне прийшов у громаду дуже рано, бо при йому не так вiльно було Денисовим прихильникам збивати людей. Одначе скоро вiн помiтив, що десятник раз у раз нишком кликав цього або того дядька всередину до волостi, де давно вже сидiли Копаниця, Сучок, Рябченко, а часто зазирав туди й Денис. Видимо, що вони там, усi гуртом, умовляли таких людей, яких iще не встигли або не змогли досi вмовити. Зiнько озирав громаду i лiчив, на кого можна рахувати, що обстануть не за Дениса, i виходило дуже мало.

— А бачиш, Зiньку, озвався до його стиха Васюта, — нi Павла, нi Оксена, нi Юхима нема.

Справдi, кiлька чоловiка таких, що подали слово стояти вкупi з Зiньковим товариством, зовсiм не прийшло в громаду, побоявшися виступати проти багатирiв.

— Лукавi душi! — промовив Зiнько. — А чого ж це досi Грицька нема?

— Он iде, — вiдказав Карпо.

Грицько пiдiйшов i став просто бiля їх. Вiддавши позичку Денисовi, вiн тепер не боявся його i ладен був змагатися з їм з усiєї сили. Вiн подивився по громадi й промовив:

— Мало наших!

— Мало, — сказав Зiнько. — А все ж треба змагатися.

— Глянь, Грицьку, промовив Михайло, один з молодших господарiв, що стояли при Зiньковому боцi,глянь, як твiй братик з Денисом!

Справдi, Панас був у тому гуртi й ходив слiдком за Денисом.

— Чи ти ба, який багатир винявся! — сказав другий чоловiк, Савка. — Туди ж пхається!

— Не диво, — промовив Грицько. — Сподiвається, що тi пособлять одняти в мене поле.

— А гляньте, де Кирило! — промовив Карпо. Всi глянули й побачили, як Кирило виходив з волостi.

— Кириле! — гукнув Васюта.

Але вiн, мов не чуючи того, дивився в другий бiк, збiг швиденько з рундучка i зник у Денисовiй юрбi.

— Оце ж iзрадник! — сказав Карпо.

Ця зрада була дуже прикра: i Зiнько, i його товаришi дуже рахували на Кирила, бо був чоловiк не дурний, проречистий та смiливий. За їм потягло б руку й багато iнших, а тепер вони або пiдуть слiдком за їм у той гурт, або мовчатимуть.

Тим часом Захарко, у новiшiй, полатанiй, а не дранiй, чинарцi, ще не п'яний, тiльки трохи випивши, крутився серед людей, скрiзь показуючи свою одутлу, з червоним носом пику. Вiн махав руками, моргав очима i щось iстиха казав то тому, то тому. Васюта нишком зайшов до нього ззаду i прислухався.

— Держiться, хлопцi, за Дениса Пилиповича! — умовляв п'яниця. — Бо це, знаєте, вигода громадi… Ну, й пошанує вас Денис Пилипович: двi вiдрi, сказав, поставлю. Зараз iз сходки пожалуйте!

I йшов далi, всiм, кому треба, кажучи про «двi вiдрi» горiлки могоричу.

— Старшина! Старшина! — загомонiли навкруги. Розмови стихли, всi глянули на рундук i поскидали шапки, здоровкаючись. Там стояв Копаниця iз знаком на шиї, а бiля нього писар, держачи в руках якiсь папери, та староста. Громада зовсiм ущухла, дожидаючися, що скаже старшина.

— _ Ну, сходка починається! — промовив Копаниця голосно. — Семене Семеновичу, читайте бумаги!

— «Предписание уездной земской управы от 19-го апреля сего года за N 1829. В виду появления на рогатом скоте эпизоотии ящура озаботиться…» — читав писар щось мудре, а громада слухала.

— Розшелепали? — гукнув Копаниця. — Хвороба, дак щоб береглись!

— Яка ж хвороба, коли про ящiрок? — питався хтось серед людей.

— Дак ото ж i звелено, щоб не їла скотина ящiрок, а то буде така хвороба, пизотiя називається, — розказував хтось мудрiший.

— Та де ж це видано, щоб скотина ящiрки їла? Таке вигадають! — сказав якийсь дiд, махнувши рукою.

— Ат! Якi там ящiрки? — не згоджувався один дядько. — Хiба не чуєш? Про я щ у р а, а не про ящiрок написано. Щоб дiвчата й парубки не гуляли повеснi в ящура, а то на скотину моровиця буде.

— Пху, чорт батька зна що! I за дiдiв, i за прадiдiв наших гуляли в ящура, та й не було нiчого скотинi, а тепер маєш: уже й того не можна! Що ж це за напасть така? — сердилися люди.

— Не розсуждай! Коли пишуть, спольняй, i бiльше нiчого! — гримнув старшина. — Продольжайте, Семене Семеновичу!

— «Предписание господина станового пристава первого стана от 15-го мая сего года за N 2734 о немочении конопли в реке… под угрозою штрафа в два рубля, для чего копать бассейн, собрав на этот предмет по двадцять коп. с двора».

— Чуєте? Щоб конопель не мочили в рiчцi, а то штрапу два карбованцi!

— Та де ж ми будемо мочити? Оце лихо! Хiба ж нам без конопель жити? — почулися голоси.

— Не вигадувать! — гукнув старшина. — Сказано не мочить, дак не мочить! Спольняй, i бiльш нiчого! Як зберете по двадцять копiйок з двора, то тодi волость дозволить мочить, де хочеш.

— А що там iще сказано копати? — допитувався хтось.

— Нiчого не копати: знеси на волость по двадцять копiйок з