Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На їхню думку, вже не стояло питання про те, чи бути Україні незалежною. Натомість постало питання про те, чи визнають більшовики незалежність України. Натиск російських контрреволюціонерів та іноземне вторгнення підштовхували маси українського народу до союзу з російськими робітниками. Перешкоджали створенню цього союзу не українці, а більшовики — своїми псевдоекспертами на кшталт Раковського, відверто шовіністичним «катеринославським крилом» КП(б)У, псевдоінтернаціоналістами «київської групи», чия політика об’єктивно була більш імперською, ніж політика їхніх опонентів. Для створення цього союзу більшовикам потрібно було лишень визнати, що:
Україна є така сама країна, як є Росія, як є Германія, як є Франція, як є Італія, як є Норвегія, як є Англія і т. д. Подібно до них вона має не тільки «право», а й бути на ділі такою ж самостійною, такою ж незалежною, як і вони. І коли російський пролетаріят наважиться поставитися так до України, і поставиться щиро, одверто, без всяких «задних мыслей», без всякого «применения к местности», симпатії України, робітничо-селянської України будуть перебувати «до скончания века» з Росією[193].
Мазлах і Шахрай закликали до створення нової Української комуністичної партії (більшовиків). Тодішня КП(б)У не могла зробити те, що слід було б, оскільки була навіть не самостійною політичною партією, а лишень обласним представництвом російської організації[194]. Вони сподівалися, що нова партія найперше боротиметься проти різних контрреволюційних сил, хоч би якого походження вони були — російського, українського чи якогось іще. Вона мала б боротися з тими прихильниками незалежності, які готові прийняти «спонсорську підтримку» зарубіжної держави й таким чином відчинити двері та впустити окупантів, як це нещодавно сталося. Вона мала б просвітити російський та русифікований пролетаріат, аби донести йому, що Україна існує як держава, як нація, зі своєю мовою, культурою, і що російська мова вже не є мовою більш «міжнаціональною», ніж українська, а отже, і не має над нею особливих прав. Вона мала б зробити все для втілення в життя демократичного гасла: «Щоб на всьому світі селяни й робітники стали панами!» — через діяльність совітів. Вона мала б зробити незалежну совітську Україну реальністю, а не лише пропагандистським засобом. Усім національностям мали бути надані однакові права відповідно до принципу статті 19 австрійської Конституції, яка гарантувала всім національностям у межах держави право використовувати свою мову в школах, місцевих державних закладах, у соціальній взаємодії, а також гарантувала права здобувати освіту рідною мовою[195].
Хоча вони й назвали один зі своїх розділів жартівливо: «Ми — „націоналісти“. Ми — „шовіністи“», Мазлах і Шахрай писали про партію, яка боролася б і з російським, і з українським шовінізмом, і водночас більшу загрозу вони, вочевидь, вбачали в шовінізмі російському[196]. Кілька років по тому така позиція стане генеральною лінією партії, але на той момент ці їхні ідеї просто ігнорувалися. Мазлах і Шахрай не змогли згуртувати організовану опозицію, яка взяла б у свої руки владу в партії. Вони, вочевидь, намагалися лише переконати більшовицьких провідників у хибності тогочасної політики. Проте на час, коли памфлети вийшли друком, цей провід не був готовий сприймати їхні доводи. Більшовики мали здобути ще багато різноманітного гіркого досвіду перед тим, як розглянути бодай деякі ідеї, з якими виступали Мазлах і Шахрай.
Георг Лапчинський та опозиція федералістів
Величезним викликом комуністичній політиці в Україні була група, відома як федералістська опозиція в межах КП(б)У. Ця опозиція почала формуватися протягом останніх тижнів режиму П’ятакова[197], коли група невдоволених більшовиків під проводом Петра Слинька провела низку зустрічей у Києві. Георг Лапчинський, котрий згодом став провідним федералістом, описав їхні погляди так:
визнання потреби цілком самостійного українського радянського[198] уряду, що має всю повноту влади, не виключаючи військової та господарчої, не менш самостійного і не залежного від РКП партійного центру і рішучої орієнтації в політиці й у доборі керівного партійного апарату на «внутрішні сили країни».
Після евакуації з Києва пізнього літа 1919 року Лапчинський відбув до Москви, де було проведено ще кілька зустрічей. Ці емігрантські зібрання дали Лапчинському та Слиньку завдання створити меморандум[199], що його згодом представив ЦК РКП[200]. Меморандум розпочинався з короткого огляду розвитку української економіки та переконував: Україна фундаментально відрізнялася від Росії тим, що тут сільський фактор відігравав значно важливішу роль. Базові недоліки минулої більшовицької політики постали з того, що КП(б)У не була насправді українською політичною силою, яка сприймала речі з погляду революційних мас України — радше якраз із погляду російського центру. Федералістський меморандум[201] відстоював створення партійної організації, здатної об’єднати пролетарські маси міст України з їхніми сільськими колегами. Такий центр мав би вести політику самостійно, не лише приймаючи накази з Москви, як це було раніше. Маси України, як заявляли федералісти, мали право на власне революційне творення як щодо партії, так і щодо держави. Будь-яка майбутня радянська українська держава мала бути у федерації з радянською Росією, але це має бути справжня федерація на основі рівності всіх радянських республік, а не просто територіального розширення впливу Москви[202].
Тим часом відбулася низка тривожних подій. 1 червня Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет оголосив рішення про федерацію всіх радянських республік, яке ратифікувала радянська Україна 14 червня[203] та радянська Білорусія[204] 20 червня. Ця федерація, як заявляв офіційно білоруський уряд, фактично означала створення «з усіх радянських республік єдиної соціалістичної федеративної республіки». 2 жовтня залишки радянського українського уряду, яких білі, наступаючи, оминули в Чернігові, оголосили про саморозпуск, ЦК КП(б)У зробив так само. Ці дії, виконані на вимогу Москви, здавалося, означали остаточну відмову від ідеї України як бодай квазіавтономної радянської республіки. А крім того, тепер 12-та Червона армія та її ревком
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933», після закриття браузера.