Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

class="a">[205], що досі контролювали частини трьох губерній, лишилися самі на себе. Відрізаний та забутий Москвою ревком 12-ї армії все ще залишався де-факто радянським урядом в Україні. Лапчинський одразу ж побачив можливості, які давало існування більшовицького режиму, не зв’язаного директивами РКП. Це було те, до чого він усіх закликав і що дало йому шанс втілити свої ідеї в життя. Першим кроком стала домовленість про публікацію[206] меморандуму на території, підконтрольній 12-й армії. Документ схвалення опублікували від імені «Організаційного бюро групи федералістів, членів КП(б)У», хоча, як пізніше зазначив Лапчинський, тоді не було формально організованих «груп федералістів» й однозначно не було оргбюро[207].

Лапчинський повернувся до України з надією створити нову Українську комуністичну партію (більшовиків) із того, що він вважав здоровими елементами вже не функціональної КП(б)У, та об’єднати їх із двома місцевими українськими радикальними групами, боротьбистами та укапістами[208]. Перед прибуттям до Волинської губернії він дізнався, що ситуація дуже ускладнилася. Більшовицький режим у Чернігові проголосив себе частиною радянської Росії, і намагався додержувати цієї декларації якнайкраще. На Волині й невеликому окрайці Київської губернії, який залишився неокупованим військами Денікіна, більшовики віддали перевагу створенню незалежної радянської України та відмовилися від попередньої політики, котру засудили як непридатну для місцевих умов. Хоча більшість волинських більшовиків не розмовляли українською, вони були вражені тим, що боротьбисти домоглися підтримки видатного петлюрівського командира — отамана Волоха. У подальшому вони були вражені, що кілька найвидатніших лідерів боротьбистів вирішили залишитися в цій місцевості та організовувала загони, які слугували ядром української Червоної армії[209].

У середині листопада за ініціативою Лапчинського Гомельський губернський партійний комітет (губком) вирішив скликати конференцію КП(б)У, призначив комітет для її організації та оповістив згодом деяких колишніх керівників КП(б)У в Москві. Незважаючи на телеграму з Москви, що проголошувала конференцію нелегітимною та вимагала її скасування, КП(б)У відрядила для участі в ній таких впливових діячів, як Косіор, Затонський і Мануїльський. Гомельська конференція відбулася 25–26 листопада 1919 року[210]. Опоненти Лапчинського були стривожені нелегітимністю зустрічі, але багато з них взяли в ній участь заради того, щоб запобігти ухваленню резолюцій, які він запропонував. Його резолюції закликали до створення нової Комуністичної партії (більшовиків) України, що містила б у своєму складі як боротьбистів і укапістів, так і більшовиків, а також створення незалежної радянської України, вільної від будь-якого зовнішнього втручання, та окремої української Червоної армії. Проте успішною виявилася поміркованіша пропозиція Дмитра Мануїльського. Ця резолюція закликала відновити радянську Україну в військовому та економічному союзі з радянською Росією, відновити КП(б)У до її початкового стану та відмовитися від будь-яких розмов про злиття з боротьбистами й укапістами, допоки ці групи не відкинуть вимогу про окрему українську Червону армію[211]. Майже в той самий час, коли відбувалася Гомельська нарада, Павла Попова, ще одного федераліста[212], запросили на зустріч Центрального комітету РКП[213], де він від імені своєї групи пояснив бачення того, якими повинні бути російсько-українські відносини. Офіційно РКП відкинула бачення федералістів і проголосила Гомельську конференцію нелегітимною, а проте ставлення Москви до цієї проблеми вже змінювалося[214]. Ще до зустрічі в Гомелі Ленін написав чернетку своєї резолюції про радянську владу в Україні. Кілька тижнів по тому КП(б)У відродилася як партійний центр, до складу якого увійшли три особи — Мануїльський, Затонський та Косіор. Було також створено уряд радянської України у вигляді підпорядкованого Москві Всеукрревкому[215].

Та із Лапчинським ще не було покінчено. У березні 1920-го КП(б)У провела свою IV конференцію в Харкові, куди приїхав і Лапчинський із друкованою платформою на 18 пунктів та з підтримкою більшості Волинської делегації[216]. На той час, між іншим, боротьбисти вже досягли згоди з більшовиками про умови злиття з КП(б)У й більше не мали нічого спільного з Лапчинським та його групою. Це залишило федералістів у прикрому становищі, що робило їх більш націоналістичними, ніж ті, чий «націоналізм» засудила партія. У будь-якому разі конференцію контролювала інша опозиція, «демократичні централісти» (децисти), під керівництвом Тимофія Сапронова, якого вислали з Росії до України через його колишню опозиційну діяльність. Децисти взяли під контроль Центральний комітет і знову кинули виклик Ленінові на IX з’їзді РКП, де зазнали поразки. Після цього Ленін проголосив IV конференцію КП(б)У неправомочною, розпустив Центральний комітет та призначив інший, за власними вподобаннями[217]. Зі свого боку Лапчинський «наробив багато шуму»[218] — залишив партію, приєднався до укапістів та опублікував лист, у якому гостро критикував КП(б)У й наголошував на причинах виходу з неї[219].

Український комунізм: Боротьбисти

Боротьбисти, більшість із яких згодом, протягом 1920-х років, обіймуть низку провідних посад у КП(б)У, сформувалися як ліве крило УПСР. За часів першої російсько-української війни на початку 1918-го кількох майбутніх боротьбистів кинули до в’язниці за підготовку державного перевороту: вони готували повалення Центральної Ради. У міру того як німецька окупація підвищувала революційний запал селянського електорату УПСР, ліве крило цієї партії активно набиралося сили. У результаті воно так зміцнилося, що під час IV з’їзду УПСР, який нелегально відбувся поблизу Києва в травні 1918-го, ліві становили більшість учасників. IV з’їзд віддав саме лівому крилу контроль над ЦК УПСР та над офіційним друкованим органом партії — «Боротьбою». Ті, хто підтримували попереднє керівництво партії, від’єдналися від УПСР та назвали нову партію УПСР (центральна течія), а лівацька частина згодом стала відома під назвою боротьбисти — вочевидь, від назви своєї партійної газети. Невдовзі по тому всередині боротьбистської організації виникла дискусія про те, чи нова партія взагалі мала щось спільне з колишньою націоналістичною УПСР і чи новостворена партія справді була віддана ідеї радикальної трансформації суспільства. Так чи інакше, за ними закріпилася назва «боротьбисти», і дуже швидко сама партія почала вживати назву УПСР (боротьбисти)[220].

Спочатку боротьбисти звинувачували інші українські партії в надмірному націоналізмі й у тому, що вони були схильні розглядати незалежність як самоціль. Боротьбисти заперечували існування кордонів між державами, вважаючи їх штучними, і не бачили взагалі жодних причин трудящим Росії та України боротися одні проти одних. Проте вони також виходили зі самозрозумілого для них припущення про те, що союз із радянською[221] Росією має ґрунтуватися на принципах рівності й що радянська Україна має бути українською, тобто результатом боротьби саме українських революційних сил, на які вона має спиратися й із якими мусить бути пов’язана. Невдовзі після падіння Гетьманату боротьбисти спробували встановити власний радянський український режим за підтримки військ отамана Григор’єва в надії