Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

192
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 176
Перейти на сторінку:
щось відповісти, але він мені не дав. — Ти змусив мене! Це все через тебе! Але минулої ночі був тільки перший крок.

— Що це означає?

— Не плати мені й побачиш, що це означає.

— Що за погрози? Це вже занадто. Ти натякаєш на моїх доньок?

— Я не піду до колекторів. Ти не знаєш, у що вплутався. І хто я такий. Тож отямся!

Я часто казав собі: «Отямся!» — і чимало людей теж кричали мені: «Отямся! Отямся!». Так ніби я мав із десяток очей і вперто не бажав їх розплющувати. «Ти маєш очі, та не бачиш». Це, звісно, була цілковита правда.

Кантабіле й досі говорив. Я почув, як він сказав:

— Піди й запитай у Джорджа Свібела, що робити. Він дав тобі пораду. Тому це і він теж трощив твою машину.

— Припинімо це все. Я хочу з тобою домовитися.

— Нема про що домовлятися. Заплати. Всю суму. Готівкою. Жодних поштових переказів, жодних банківських чеків, жодних чортових викрутасів. Готівка. Я зателефоную тобі пізніше. Ми призначимо дату. Я хочу з тобою зустрітися.

— Коли?

— Нехай тебе це не обходить. Стирчи біля телефону, аж поки я подзвоню.

Наступної миті я почув універсальне нескінченне нявкання у слухавці. Я був у відчаї. Мав комусь розповісти про те, що сталося. Мені треба було порадитися.

Безсумнівна ознака стресу: телефонні номери промайнули перед моїм внутрішнім зором — коди, цифри. Я мусив комусь подзвонити. Першим, кому я зателефонував був, звісно ж, Джордж Свібел. Але Джордж виїхав на об’єкт з бригадою робітників. Вони десь заливали фундамент, сказала мені його секретарка Шерон. Джордж, перш ніж стати бізнесменом, був, як я вже згадував, актором. Він розпочав із Федерального театру. Відтак став диктором на радіо. Потім спробував свої сили на телебаченні та в Голлівуді. Серед ділових людей він нахвалявся своїм досвідом у сфері розваг. Знав творчість Ібсена та Брехта і часто літав до Міннеаполіса подивитися вистави у театрі Ґатрі. У південному Чикаґо його ототожнювали з богемою і мистецтвом, із творчістю і уявою. Джордж — сповнений енергії, щедрий і відвертий. Він узагалі добрий чоловік. Люди прикипали до нього всім серцем. Узяти хоча б цю маленьку Шерон, його секретарку. Дівчина з глухого села, карликового зросту і з чудернацьким обличчям, вона була схожа на матінку Йокум із коміксів. Проте Джордж став для неї братом, лікарем, сповідником, ріднею. Вона у свій спосіб дослідила південне Чикаґо і виявила там лише одного чоловіка, Джорджа Свібела. Розмовляючи з нею по телефону, мені вистачило розуму опанувати себе, бо якби я розповів Шерон про весь той жах, вона б не передала Джорджеві мого повідомлення. Адже його день, із погляду самого Джорджа та його працівників, складався з шереги криз. Її завданням було його оберігати.

— Нехай Джордж мені передзвонить, — попросив я і поклав слухавку, думаючи про кризовий світогляд США, спадок давніх колоніальних часів. Я міркував про ці речі за звичкою. Ви не перестаєте аналізувати явищ лише через те, що у вас розривається душа.

Насправді мені дуже хотілося закричати, але я себе стримав. Розумів, що мені доведеться заспокоїтися без сторонньої допомоги. Я не набрав Ренату. В неї не надто добре виходить втішати по телефону. Найкраще вона це робить особисто.

Тепер мені треба було чекати дзвінка Кантабіле. І поліцію. А ще я мав повідомити Вільяма Мурра, що не прийду. Він усе одно візьме з мене плату за ту годину, як роблять це психіатри та інші фахівці. Того дня я повинен був відвезти моїх донечок Ліш та Марі до вчительки фортепіано. Бо, як було сказано у рекламі компанії «Фортепіано Ґулбрансен», що колись висіла на цегляних стінах Чикаґо, «Найбагатша дитина — бідна без музичної освіти». А мої донечки мали заможного татуся, тож було б жахливо, якби вони виросли, так і не навчившись грати «До Елізи» та «Щасливого фермера».

Мені треба було повернути втрачений спокій. Прагнучи досягти стану рівноваги, виконав єдину йогівську асану, яку знав. Вийняв із кишень дріб’язок і ключі, роззувся, зайняв позицію на підлозі, відштовхнувся пальцями ніг і став на голову. Моя найулюбленіша з машин, мій сріблистий «мерседес-280», мій скарб, мій любовний дар, стояла на вулиці понівечена. Навіть ремонт вартістю дві тисячі доларів ніколи не відновить первісної гладкості металевої обшивки. Фари було розбито вщент. Я не наважився випробувати двері, їх могло заклинити. Намагався зосередитися на ненависті й люті — помста, помста! Проте мені це не вдавалося. Перед очима поставав лише продавець-німець у довгому білому, як у дантиста, халаті, який казав мені, що запчастини доведеться купувати за кордоном. І я, стискаючи, немов у відчаї, свою напівлису — зі жмутками скуйовдженого волосся на скронях — голову в долонях, тримав свої тремтячі й зболені ноги у повітрі, а піді мною пропливав зелений перський килим. Моє серце було розбите. Я почувався нещасним. Краса цього килима була однією з моїх утіх. Я став неабияким поціновувачем килимів, а цей був просто витвором мистецтва. Зелений колір м’який і надзвичайно ніжний. Червоний же був однією з тих несподіванок, що, схоже, вихоплюються з самого серця. Стриблінґ, мій експерт із середмістя, сказав був, що я міг би вторгувати за цей килим набагато більше, ніж за нього заплатив. Усе, що не належало до масового виробництва, стрімко зростало в ціні. Стриблінґ, огрядний, високопоставлений чоловік, тримав коней, але зараз був заважкий, щоб їздити верхи. Здається, у наші дні мало-хто купує щось справді вартісне. Узяти хоча б мене. Я не міг бути поважним, якщо вплутався в цю гротескну комедію «“Мерседес” і кримінальний світ». Стоячи на голові, я знав (мав би знати), що за цим гротеском криється щось на кшталт теоретичного імпульсу, адже одна з упливових теорій сучасного світу стверджує, що для самореалізації необхідно охопити також потворність і абсурдність найглибшого буття (ми знаємо, що воно існує!). Бути зціленим принизливою правдою, що її містить Несвідоме. Я не був прихильником цієї теорії, та це не означає, що був від неї вільний. У мене талант до абсурдності, а талантами, як відомо, не розкидаються.

Думав, що не дістану від страхової компанії ані цента з такою дивною заявою, як моя. За їхньою порадою застрахувався від усіх можливих ризиків, але десь, без сумніву, дрібним шрифтом значилися звичні для них хитрі застереження. За Ніксона великі корпорації просто сп’яніли від своєї недоторканності. Давні добрі буржуазні чесноти, навіть про людське око, зникли назавжди.

Саме від Джорджа я перейняв цю звичку стояти на голові. Він застерігав, що я

1 ... 16 17 18 ... 176
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дар Гумбольдта», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дар Гумбольдта"