Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

занедбую своє тіло. Кілька років тому Джордж почав зауважувати, що в горлі у мене дере, що я блідий та швидко засапуюсь. У середньому віці настає момент, коли потрібно чинити рішучий опір, поки черевна стінка не обвисла, стегна не ослабли й не здрібніли, а груди не стали такі, як у жінки. Існує інший, гідний, спосіб старіти. Джордж доводив це собі з особливим запалом. Одразу ж після операції на жовчному міхурі він підвівся з ліжка і зробив п’ятдесят відтискань — називав це натуропатією. Від надмірного напруження заробив перитоніт, і протягом двох днів ми думали, що він помирає. Але хвороби, схоже, його надихали, адже на все він мав власні ліки. Нещодавно він сказав мені:

— Позавчора я прокинувся і виявив ґулю під рукою.

— Ти ходив до лікаря?

— Ні. Я обв’язав її зубною ниткою. Обв’язав міцно-преміцно.

— І що?

— Вчора, обмацуючи, відчув, що вона виросла й стала завбільшки з яйце. Та я все ж не подзвонив лікареві. До біса! Я знову взяв зубну нитку й обв’язав її міцно-преміцно, навіть іще міцніше. І тепер вона зникла. Хочеш подивитися?

Коли я розповів йому про свій шийний артрит, він порадив стояти на голові. Хоча я здіймав руки до небес і душився від сміху (маючи вигляд однієї з жаб’ячих карикатур Ґойї у «Vision Burlesca» — істоти із замками та гвинтами), але зробив так, як він казав. Потренувавшись, я навчився стояти на голові. І болі в шиї минули.

Потім, коли у мене почалися проблеми з сечовипусканням, я звернувся по пораду до Джорджа. Він сказав:

— Це простата. Ти пускаєш цівку, потім вона спиняється, відтак ти знову дзюриш, тобі трохи пече і ти почуваєшся приниженим.

— Так і є.

— Не турбуйся, відтепер, стоячи на голові, стискай сідниці. Просто втягуй їх так, наче намагаєшся всмоктати щоки.

— Але чому це треба робити, стоячи на голові? Я вже й так почуваюся, як старий Вільям[70].

Але він був непохитний і сказав:

— На голові.

І знову ж таки його метод спрацював. Труднощі з сечовипусканням зникли.

Хтось, можливо, бачить у Джорджеві солідного й рум’яного будівельного постачальника. Для мене ж він є магічною постаттю, кимсь із колоди таро. Стоячи зараз на голові, я таким чином викликав Джорджа. Коли я у відчаї, він завжди перший, кому телефоную. Я вже у тому віці, коли відчуваєш наближення невротичних імпульсів. Коли відчайдушно потребую допомоги, то можу зробити не так і багато. Я стою на березі ставка своєї душі й знаю: якщо крихти кинуто, короп незабаром випливе. Ми, як і зовнішній світ, маємо всередині власні особливі явища. Був час, коли я думав, що найкраще було би створити для них парк і сад, щоб тримати і плекати там ці характерні риси, ці химери, як пташок, рибок і квіти. Хай там як, а той факт, що мені не було до кого звернутися, крім себе самого, був жахливий. Чекання телефонного дзвінка — це тортури. Напруження стискає моє серце. Але стояння на голові й справді допомогло. Я знову дихав на повні груди. Проте, коли я стояв догори дриґом, то побачив перед собою два великі кола, дуже яскраві. Вони іноді з’являлися під час виконання цієї вправи. У такій перевернутій позиції ви, звісно ж, думаєте, що стали жертвою крововиливу в мозок. Лікар, який відраджував мене стояти на голові, сказав, що курча, перевернуте догори ногами, помирає за сім чи вісім хвилин. Та це, вочевидь, зі страху. Птаха налякана до смерті. Я гадаю, ці яскраві кола спричинено тиском на рогівку. Вага тіла, перенесена на череп, стискає рогову оболонку ока і створює ілюзію великих прозорих кіл. Це наче побачити вічність. З якою, запевняю вас, я був готовий того дня зустрітися.

Позаду я бачив книжкову шафу і коли переніс основну вагу на передпліччя, змістивши положення голови, світляні кола зникли, а разом із ними й примара фатального крововиливу. Я бачив ряди моїх книжок догори дриґом. Запхав був їх у глибину шафи, але Рената знову витягла і виставила напоказ. Та все ж, стоячи на голові, я волію дивитися на небо та хмари. Це так весело — роздивлятися хмари догори дриґом. Але тепер дивився на заголовки, що принесли мені гроші, визнання, нагороди: п’єсу «Фон Тренк» у багатьох виданнях різними мовами і кілька примірників моєї улюбленої, але непопулярної книжки «Деякі американці: сенс життя у США». Коли «Фон Тренк» ішов на Бродвеї, він приносив мені вісім тисяч доларів щотижня. Уряд, який перед тим не виявляв жодного інтересу до моєї душі, відразу ж почав вимагати сімдесят відсотків від того, що постало в результаті її творчих зусиль. Але це не мало би мене дивувати. Ви віддаєте кесарю кесареве. Принаймні знаєте, що маєте віддати. Гроші належать кесарю. До того ж «Radix malorum est cupiditas»[71].

Я знав усе, що повинен був знати, і нічого з того, чого справді потребував. Проциндрив усі гроші. Це, звісно, було дуже повчально. А навчання стало великою і універсальною американською відплатою. Його навіть використовують замість покарання у федеральних в’язницях. Кожна велика тюрма перетворилася на успішний семінар. Тигри гніву схрестилися зі шкапами настанови[72], творячи немислимий навіть в Апокаліпсисі гібрид. Словом, я втратив більшість грошей, що ними дорікав мені Гумбольдт. Гроші відразу ж стали поміж нами. Він скористався моїм чеком, одержавши тисячі доларів. Я не протестував, бо не хотів позиватися до суду. Гумбольдт був би несказанно радий судовому процесу. Він був знаний сутяжник. Але чек, що він перевів у готівку, і справді підписав я, тож мені було б нелегко пояснити це в суді. До того ж суди мене вбивали. Я смертельно ненавидів суддів, адвокатів, судових виконавців, стенографісток, лави, дерев’яні меблі, килими, навіть склянки з водою. Зрештою, я саме був у Південній Америці, коли він одержав гроші за тим чеком. А він, вийшовши з «Бельвю», тинявся Нью-Йорком. І нікому було його стримати. Кетлін переховувалася. Його божевільна мати доживала віку в будинку для старих, а дядечко Вальдемар був одним із тих вічних хлопчаків, яким не знайоме почуття відповідальності. Тому Гумбольдт ошаліло гасав Нью-Йорком. Можливо, він туманно усвідомлював, яку втіху дарує культурній публіці, що пліткувала про його схиблення. Несамовиті, доведені до розпачу приречені письменники та схильні до самогубства художники становлять неабияку цінність для драматичного мистецтва й для суспільства. У той час він був утілення пекучої Поразки, а я — новоспеченого Успіху. Успіх мене спантеличував. Сповнював провиною та соромом. П’єса, що