Читати книгу - "Жінка у вікні"

підіймалась; доктор Філдінґ обмежується лише бібліотекою. Сама ідея здається інтимною, наче я зараз вестиму за руку нового коханця.

Та я погоджуюся і проводжу її кімната за кімнатою. Червона кімната: «Я ніби замкнена в артерії». Бібліотека: «Скільки книжок! Ти їх усі прочитала?» Я хитаю головою. «Ти взагалі їх читала?» Хихочу.

Спальня Олівії: «Як на мене, вона замаленька? Надто маленька. Їй потрібна кімната на виріст, як у Ітана».

По інший бік мій кабінет.

— Побий мене грім, — каже Джейн. — А тут є чим зайнятися, у такій кімнаті.

— Я тут переважно граю в шахи та спілкуюся з іншими агорафобами. Якщо це можна назвати заняттями.

— Глянь. — Вона ставить келих на підвіконня, запихає руки до задніх кишень джинсів. Нахиляється до вікна. — Он мій будинок, — каже вона несподівано тихим, майже хрипким голосом.

Вона була такою грайливою, такою веселою, що коли раптом бачиш її серйозною, мимоволі здригаєшся, наче голка, що зіскакує з вінілової пластинки.

— Так, там твій будинок, — погоджуюсь я.

— Гарний, правда? Непогане місце.

— Звісно.

Вона ще близько хвилини розглядає його. А потім ми повертаємося на кухню.

Ще пізніше:

— Часто нею користуєшся? — запитує Джейн, тиняючись вітальнею, тим часом, як я зважую свій наступний крок. Сонце швидко спускається за горизонт; у своєму жовтому светрі, під слабким світлом вона виглядає ніби привид, що ширяє кімнатою.

Вона показує на парасолю, яка п’яницею сперта на стіну.

— Частіше, ніж ти собі думаєш, — відповідаю. Розхитуючись вперед-назад у кріслі, я описую їй терапію заднього двору доктора Філдінґа, свою нетверду ходу крізь двері та вниз по сходах, бульбашку нейлонового купола, що захищає мене від забуття; чисте повітря зовні, вихор вітерцю.

— Цікаво, — каже Джейн.

— Я б сказала, «курям на сміх».

— Але ж працює? — запитує вона.

Я знизую плечами.

— Та ніби.

— Бачиш, — погладжуючи ручку парасолі, ніби собачу голову, говорить Джейн. — Отож-бо й воно.

— Слухай, а коли в тебе день народження?

— Хочеш мені щось купити?

— Та запросто.

— Досить скоро, між іншим, — відповідаю я.

— Мій також.

— Одинадцятого листопада.

Вона витріщається на мене.

— Це ж мій день народження.

— Жартуєш.

— Зовсім ні. Одинадцятого одинадцятого.

Я підіймаю келих.

— За одинадцяте одинадцятого місяця.

Ми п’ємо.

— Маєш папір та ручку?

Витягую із шухляди й те, й інше, кладу перед нею.

— Тепер просто посидь, — каже Джейн. — Покрасуйся.

Я пускаю їй бісиків. Вона швидкими, різкими рухами розсікає ручкою папір.

Я бачу, як на ньому набуває форми моє обличчя: глибокі очі, м’які вилиці, довга щелепа.

— Обов’язково підкресли, як у мене нижня щелепа виступає, — наполягаю я, але Джейн цитькає на мене.

Ескіз зайняв три хвилини й два ковтки вина.

— Вуаля, — каже вона та повертає листок до мене.

Я уважно розглядаю. Схожість вражаюча.

— Оце я називаю майстерністю.

— Правда?

— А ще щось можеш?

— Маєш на увазі портрети інших людей, крім тебе? Хочеш — вір, а хочеш — ні, можу.

— Ні, маю на увазі тварин, чи, ну, знаєш, натюрморти. Чи сюжети.

— Не знаю. Здебільшого мене цікавлять люди. Як і тебе. — У кутку вона недбало виводить розмашистий підпис. — Та-дам. Оригінал Джейн Расселл.

Я ховаю портрет до шухляди, де тримаю гарні скатертини для столу. В іншому випадку я б його десь забруднила.

— Тільки подивіться на них. — Пігулки розкидані, ніби самоцвіти, на столі. — Що робить оця?

— Яка?

— Рожева. Октагональна[136]. Ні, шестигональна.

— Гексагональна.

— Як скажеш.

— Це індерал. Бета-блокатор.

Джейн звужує очі.

— Це ж на випадок серцевого нападу.

— А також панічних нападів. Уповільнює серцебиття.

— А оце що? Маленька, біла, овальна.

— Арипіпразол[137]. Нетиповий антипсихотик.

— Звучить як щось серйозне.

— І не лише звучить, у певних випадках. Для мене це тільки додатковий засіб. Допомагає не губити клепки. Робить мене жирною.

Вона киває.

— А оте?

— Іміпрамін. Тофраніл. Проти депресії. Та проти нетримання.

— У тебе нетримання?

— Сьогодні, можливо, — я потягую ще вина.

— А оця?

— Темазепам[138]. Снодійне. На потім.

Вона киває.

— Тобі їх можна приймати з алкоголем?

Я ковтаю.

— Нєа.

Тільки після того, як пігулки протискаються вниз по горлу, я пригадую, що вже пила їх сьогодні зранку.

Джейн відкидає голову назад, випускаючи з рота цівку диму.

— Прошу, не розповідай, що я програла, — вона хихоче. — Моє его не дозволяє програти три партії поспіль. Пам’ятай, я вже роками не грала.

— Воно й видно, — кажу я їй. Вона пирхає, регоче, виставляючи напоказ скарбницю срібних пломб.

Я розглядаю своїх останніх полонених: обидві тури, обидва слони, банда пішаків. Джейн забрала лише одного пішака і самотнього коня. Вона перехоплює мій погляд і перекидає фігуру коня набік.

— Кінь упав, — каже вона. — Викликайте ветеринара.

— Люблю коней, — кажу я їй.

— Поглянь. Дивовижне одужання, — вона підіймає фігуру, погладжує її мармурову гриву.

Я посміхаюся й допиваю залишки червоного. Джейн хлюпає мені ще. Я спостерігаю за нею і зауважую:

— А мені подобаються твої сережки.

Вона погладжує спочатку одну, потім іншу, — по ансамблю перлин у кожному вусі.

— Подарунок від одного колишнього, — пояснює.

— Алістер не проти?

Джейн хвильку роздумує над цим, потім сміється.

— Сумніваюся, що Алістер взагалі знає. — Великим пальцем вона запускає коліщатко запальнички й дає полум’ю поцілувати сигарету.

— Знає, що ти їх носиш, чи від кого вони?

Джейн вдихає, потім випускає дим убік.

— І те, й інше. Все одно. З ним буває важко. — Сигаретою вона постукує по краю мисочки. — Ти не подумай, він хороший чоловік і хороший батько. Але надто любить усе контролювати.

— У чому ж справа?

— Докторко Фокс, ви мене аналізуєте? — питає вона. Голос звучить легко, але в очах пробігає прохолода.

— Як на те пішло, я аналізую твого чоловіка.

Вона знову вдихає, супиться.

— Він завжди таким був. Не надто довірливим. Принаймні, зі мною.

— То в чому ж річ?

— Просто, я була ще тією штучкою, норовливою й дикою малою, — говорить вона. — Роз-пус-ною. Ось те слово. Це його… Так принаймні каже Алістер. Погані компанії, погані шляхи.

— Доки не зустріла Алістера?

— Навіть після того. Мені знадобилося трохи часу, щоб відчиститись.

Не могло ж це забрати стільки часу, — думаю я. Судячи з того, як вона виглядає, їй було трішки за двадцять, коли вона стала матір’ю.

Вона хитає головою.

— Певний час я була з одним.

— Була з ким?

Гримаса.

— Була, правильно. Не має значення. Усі ми робимо помилки.

Я мовчу.

— Врешті-решт усе скінчилося. Та моє сімейне життя, все одно, трохи… — її палець бренькає в повітрі, — …напружене. Так, підходяще слово.

— Le mot juste[139].

— А ті уроки французької дійсно приносять свої плоди. — Вона вишкіряє зуби, підіймає сигарету