Читати книгу - "Жінка у вікні"

вертикально.

Я намагаюся дотиснути її.

— Що ж робить його напруженим?

Вона видихає. Ідеальне кільце диму пропливає у повітрі.

— Зроби так ще раз, — мимоволі кажу я. Джейн випускає ще одне. Я розумію, що вже геть сп’яніла. Переливаю рештки вина собі у келих.

— Знаєш… — вона прокашлюється. — Справа не лише в цьому. Це важко. З Алістером важко. Сім’я — це взагалі важко.

— Але Ітан — хороший хлопець. Кажу це, як людина, яка вміє відрізняти гарних хлопців від поганих, — додаю я.

Вона дивиться мені у вічі.

— Рада, що ти так вважаєш. Я погоджуюсь. — Вона знов постукує сигаретою по краю мисочки. — Ти, мабуть, сумуєш за своєю сім’єю.

— Так. Дуже. Та я спілкуюся з ними щодня.

Вона киває. Її очі дещо розфокусовані; вона, схоже, теж п’яна.

— Але це не те саме, якби вони жили тут, правда?

— Ні. Звісно, не те.

Вона вдруге киває.

— Що ж, Анно, як бачиш, я не питаю, що тебе такою зробило.

— Розповнілою? — запитую. — Передчасно посивілою?

Я так нализалась… Джейн потягує вино.

— Агорафобною.

— Ну… — Якщо ми вже тут, думаю я, обмінюємося таємницями: — Травма. Як і в будь-кого. — Мимоволі здригаюсь. — Через це я впала в депресію. Глибоку депресію. Я не дуже хочу це згадувати.

Та вона хитає головою.

— Ні, ні, я розумію, це не моя справа. І, як я собі думаю, ти не можеш запросити людей на вечірку. Думаю, нам треба знайти для тебе ще якісь хобі. Окрім шахів та чорно-білого кіно.

— Та шпіонажу.

— Та шпіонажу.

Я міркую над цим.

— Колись я фотографувала.

— Схоже на те, що ти й не припиняла.

Непогано, це заслуговує скривленої посмішки.

— Справедливо. Та я маю на увазі, що фотографувала зовнішній світ. Мені подобалось.

— Щось на кшталт «Людей Нью-Йорка»?[140]

— Радше фотографування природи.

— У Нью-Йорку?

— У Новій Англії. Ми інколи туди їздили.

Джейн повертається до вікна.

— От глянь, — каже вона, вказуючи на захід. Я підкорююсь: переспілий захід Сонця, присмерковий осад, будівлі, ніби вирізані з паперу, на фоні вечірньої заграви. Недалеко кружляє пташка. — Це ж природа, вірно?

— Формально. Частково. Але я маю на увазі…

— Світ — чудове місце, — наполягає Джейн, і вона серйозна; її погляд прямий, голос рівний. Її очі ловлять мій погляд, утримують його. — Не забувай про це. — Вона розвалюється на кріслі та чавить сигарету об порожнечу миски. — І не втрать його.

Я витягую телефон із кишені, націлююсь камерою в рамку світу за вікном і фотографую. Дивлюся на Джейн.

— Моя дівчинка, — схвально бурчить вона.

19

Я випроводжаю її до передпокою на початку сьомої.

— У мене дуже багато важливих справ, — повідомляє Джейн.

— Як і в мене, — відповідаю я.

Дві з половиною години. Коли я востаннє взагалі з ким-небудь розмовляла протягом двох із половиною годин? Я закидаю думку в минуле, ніби волосінь вудки, через місяці, пори року. Нічого. Нікого. Взагалі, від часу моєї першої зустрічі з доктором Філдінґом, ще давно, посеред зими, — та й навіть тоді я не могла довго говорити; у мене ще була травмована трахея.

Я відчуваю себе знову молодою, майже пустотливою. Можливо, справа у вині, та я думаю, що не лише. Дорогий щоденнику, сьогодні я знайшла собі подругу.

Пізніше того ж вечора я вже майже куняю в компанії «Ребекки»[141], коли раптом лунає дзвінок.

Я скидаю ковдру, шкандибаю до дверей. «Чому б вам не поїхати?», — це Джудіт Андерсон[142] глузує позаду мене. — «Чому б не покинути Мендерлі?».

Я дивлюся на екран домофона. Високий широкоплечий чоловік із вузькими стегнами та гострим «вдовиним мисом»[143]. Якусь мить я не впізнаю його, — звикла бачити цього чоловіка у більш природних кольорах, — але невдовзі розпізнаю Алістера Расселла.

«І навіщо ж ти прийшов?» — кажу або думаю я. Думаю, що таки кажу. Я точно ще п’яна. І не треба було пити тих пігулок.

Натискаю на кнопку зумера. Засув клацає; чується стогін дверей; я затримуюся біля них, чекаючи, доки вони зачиняться.

Коли я відчиняю двері в передпокій, він вже всередині, бліда постать світиться у темряві. Усміхається. Міцні зуби стремлять у міцних яснах. Чисті очі, обшкрябані навколо зморшками «гусячих лапок».

— Алістер Расселл, — представляється він. — Ми — ваші сусіди із двісті сьомого будинку, за сквером.

— Заходьте, — я простягаю руку. — Мене звуть Анна Фокс.

Він відмахується від моєї долоні, не рухається з місця.

— Не хочу заважати, і вибачте, що турбую, бо бачу, ви зайнята. Кіноніч?

Я киваю.

Він знову розпливається у своїй яскравій, ніби різдвяна вітрина, посмішці.

— Хотів лише запитати, чи не приймали ви гостей сьогодні?

Я суплюсь. Не встигаю відповісти, як за спиною проноситься вибух — сцена кораблетрощі. «Судно сіло на мілину!» — волають люди на узбережжі. — «Мерщій до берега, до затоки!» Чується гамір переполоху.

Повертаюся до дивана, ставлю фільм на паузу. Коли знову обертаюся до нього, то бачу, що Алістер вже увійшов до кімнати. Залитий білим світлом, із тінями, схованими в западинах щік, він схожий на мерця. Позаду нього двері зяють на фоні стіни, ніби чорна пащека.

— Чи не могли б ви зачинити двері? — Він підкоряється. — Дякую, — кажу я, і те слово зісковзує з язика: він у мене дещо заплітається.

— Я невчасно?

— Ні, все нормально. Хочете чогось випити?

— Ні, дякую, все в порядку.

— Маю на увазі, воду, — уточнюю я.

Він ввічливо хитає головою.

— То у вас були якісь гості сьогодні? — повторює запитання.

Що ж, Джейн мене попереджала. Він не скидається на типа, що хоче все контролювати, з підозріливими очима та стиснутими губами; більше схожий на дружелюбного осіннього лева з колючою бородою та стрімко зачесаним назад волоссям. Я уявляю, як би вони з Едом поладнали, по-чоловічому, на короткій нозі, дудлили б віскі та обмінювалися бувальщинами. Але перше враження, ну й так далі.

— Ні, я весь вечір була сама, — відповідаю йому. — Влаштувала собі кіномарафон.

— Що зараз дивитесь?

— «Ребекку». Один з моїх улюблених. А ви…

Тоді я помічаю, що він дивиться кудись мені за спину, звівши брови. Я повертаюся.

Шахова дошка.

Раніше я акуратно поскладала келихи до посудомийки, відмила миску в раковині, але шахова дошка так і залишилась, вкрита живими та загиблими, а полеглий король Джейн так і лежить на боці.

Повертаюся назад до Алістера.

— А, ви про це? Мій орендар любить пограти у шахи, — намагаюся пояснити я. Невимушено.

Він дивиться на мене, звузивши очі. Не можу собі уявити, про що він думає. Зазвичай для мене це не проблема, особливо