Читати книгу - "Великий Мольн"

узяв Мольна за вилоги піджака, ніби хотів привернути його увагу. Потім повернув голову до вікна, мовби обмірковуючи, з чого почати, і заплющив очі. Мольн зрозумів, що незнайомець, насилу стримує сльози.

По-дитячому погамувавши свій душевний біль, він знову заговорив зміненим голосом, не спускаючи очей з вікна:

— Що ж, усе скінчилося. Святові настав край. Можете піти й сказати їм про це. Я повернувся сам. Моя наречена не приїде. Через свою підозріливість, через боязкість, через недовіру… А втім, добродію, я все вам поясню…

Але він не зміг говорити далі; обличчя в нього скривилося.

Він так нічого й не пояснив. Різко відвернувшись від Мольна, юнак заходився висувати й засувати шухляди з білизною та книжками.

— Мені треба приготуватися до від'їзду. Хай ніхто мені не заважає.

Він виклав на стіл різні речі, несесер[3], пістолет…

І Мольн, зніяковівши, вийшов, не наважуючись ні заговорити до нього, ні потиснути йому руку.

А внизу вже нібито відчули, що сталася якась халепа. Майже всі дівчата поперевдягалися в свої буденні сукні. В головному будинку почалася вечеря, кваплива, безладна, як перед від'їздом у далеку дорогу.

Між великою їдальнею й кімнатами горішнього поверху, між самим будинком і стайнями без угаву снували гості. Ті, хто вже повечеряв, збиралися гуртами й прощалися одне з одним.

— Що тут відбувається? — запитав Мольн сільського хлопця у фетровому капелюсі, який, прикривши серветкою свій жилет, квапився скінчити вечерю.

— Ми їдемо. Всі якось зразу вирішили. О п'ятій годині ми лишилися самі, нас покинули господарі. Кожному стало ясно, що молодий із молодою не приїдуть. Хтось сказав: «А чи не пора нам додому?..» І всі почали готуватися до від'їзду.

Мольн нічого не відповів. Тепер, либонь, і він міг забиратися звідси. Хіба його пригода ще не скінчилася?.. Хіба він не домігся того, чого прагнув? Огюстен ще не встиг спокійно обміркувати чарівну ранкову розмову. Тепер йому лишилося тільки одне — податися додому. Але незабаром він повернеться сюди — не криючись, без будь-якої облуди.

— Якщо хочете поїхати разом з нами, то покваптеся, — вів далі хлопець, який, здавалося, був Мольнів ровесник. — Ми зараз запрягаємо.

Мольн, не доївши вечері й навіть не подумавши розповісти гостям про те, що почув, мерщій кинувся до своєї кімнати. Парк, садок і подвір'я огортала непроглядна темрява. У вікнах уже не горіли ліхтарі. А що ця вечеря нагадувала останню церемонію, яка увінчувала весільне свято, то дехто з гостей, мабуть, бувши напідпитку, вирішив затягти пісню. Віддаляючись від головного будинку, Мольн чув, як у парку, котрий за ці два дні побачив стільки чудес, линули шинкові наспіви. Це було початком безладу й розгубленості.

Огюстен пройшов повз рибник, де ще сьогодні вранці вдивлявся в своє зображення. Як усе швидко змінилося… І все через оту пісню, яку підхопило багато голосів і уривки якої долинали до Мольна:

Ой ти, негіднице, де ти була?

Порваний чепчик у тебе…

Чом же розпатлана ти?..

І ще однієї:

Черевички червоні мої…

Прощавай, моя давня любов…

Черевички червоні мої…

Вже ніколи не вернешся знов…

Коли Мольн підійшов до будинку, де знайшов собі прихисток, хтось швидко збіг униз по сходах, штовхнув його в темряві й сказав:

— Прощавайте, добродію.

І, загорнувшись у свою накидку, ніби йому було вельми холодно, зник. Це був Франц де Гале.

У кімнаті ще горіла свічка, яку залишив Франц. Тут нічого не змінилося. Тільки на столі лежав аркуш поштового паперу, на якому було написано:

«Моя наречена зникла; вона попрохала мені переказати, що не може стати моєю дружиною, бо вона проста швачка, а не принцеса. Я не знаю, що мені робити. Я йду з дому. Більше не хочу жити. Хай Івонна вибачить мені, що я не попрощався з нею, але вона не могла б нічим мені зарадити…»

Свічка догоряла, язичок полум'я заблимав, затріпотів і згас. Мольн пішов до своєї кімнати й зачинив двері. Хоч у кімнаті було темно, він упізнавав кожен предмет, який сам поставив на місце недавно, коли тут було ще ясно, а на серці в нього радісно. Він зібрав своє жалюгідне вбрання, почиваючи з важких черевиків і закінчуючи грубим паском з мідяною застібкою. Швидко, але якось неуважливо Огюстен роздягся й одягся знову, потім склав на стільці святкові шати. Саме тоді він переплутав жилети…

Під вікнами, на каретному подвір'ї, почалася метушня. Люди галасували, тягли й штовхали екіпажі, кожен намагався якнайшвидше видобути свій із цього хаотичного сонмища. Час від часу якийсь кучер вилазив на сидіння брички, на брезентовий дашок двоколки й водив ліхтарем. Світло цідилось крізь вікно, і на мить довкола Мольна в кімнаті, до якої він так звик, знову все оживало…

Він вийшов і причинив за собою двері — так він полишив таємниче місце, куди йому, либонь, не судилося більше повернутися.

Розділ сімнадцятий

ДИВНЕ СВЯТО

(закінчення)

Була вже темна ніч, коли валка бричок повільно покотила до дерев'яної брами. Попереду йшов з ліхтарем у руці якийсь чолов'яга, загорнутий у козячу шкуру, і вів за вуздечку коня першої брички.

Мольн хотів попросити когось узяти його з собою. Він квапився поїхати звідси. В глибині душі він побоювався, що залишиться сам у маєтку і його обман розкриють.

Коли він підійшов до головного будинку, кучери складали вантаж на останніх бричках. Щоб якнайкраще розставити сидіння, вони висаджували пасажирів, і загорнуті в хустки дівчата неохоче підводилися, коци й шалі падали їм під ноги, видно було стурбовані обличчя тих, хто схиляв голову в бік ліхтарів.

На одній із бричок Мольн побачив юного селянина, який недавно пропонував підвезти його.

— Візьмете мене з собою? — крикнув Огюстен.

— Куди тобі їхати, хлопче? — спитав той, не впізнавши Мольна.

— До Сент-Агата.

— Тоді попросись до Марітена, може, він візьме тебе.

Мольн став розшукувати серед гостей, що затрималися, цього незнайомого йому Марітена. Зрештою хтось сказав йому, що Марітен на кухні співає пісень у колі тих, хто допивав недопите.

— Він любить застілля. До третьої години тут сидітиме, — докинув інший гість.

І Мольн раптом уявив собі, що сповнена тривоги й горя дівчина до пізньої ночі слухатиме співи захмелілих селян. У якій кімнаті вона мешкає? Де, в якому з цих таємничих будинків її вікно?.. Та ні, не слід тут баритися. Треба їхати звідси. Коли він повернеться до Сент-Агата, то вже не буде втеклим школярем, знову зможе думати про юну господиню замку.

Екіпажі