Читати книгу - "Незвичайні пригоди Марко Поло"

розповідь. Марко слухав його з непослабною увагою.

— І після цього ви вирушили в Німеччину? — спитав він.

— Слухай мене, сину мій, — озвався по хвилі брат Лоренцо. — Я хочу правдиво розповісти тобі про все, що тоді було. В ті часи моє серце не знало спокою, ніякі небезпеки не лякали мене, і тому я один з перших зголосився на мандрівку. Було відібрано дев'яносто ченців. В дорогу ми вирушили групами по троє й по четверо. В день святого Михайла ми були вже в Трієнті, де нас привітно зустріли. В Боцені й Бріксені ми теж не знали нужди. Але далі мандрівка стала для нас справжнім лихом. Ми не мали чого їсти, а просити не могли, бо не знали німецької мови. Я вже пробував жебрати по-латині, але й це мало нам зарадило. Німці відповідали: «Ми не розуміємо латині, говоріть по-німецьки». Я пояснював, що не розумію німецької мови. Тоді вони казали: «Дивно, ти говориш по-німецьки, що не знаєш німецької мови», і додавали: «Бог дасть»… Ось, сину мій, як нам ішлося. То були веселі, але й суворі люди. Гори в них сягають аж до самого неба, а потоки в гірських ущелинах прозорі, мов зелене скло. Одного разу я зупинився перед якимось чоловіком і жінкою і попросив у них хліба. Вони незлобиво посміхнулися і відповіли отим завченим: «Бог дасть». Це привело мене у відчай. Не знаючи, що робити, я сам гірко засміявся і сів на лавку. Чоловік і жінка перезирнулись і теж засміялись, а потім за мою безсоромність дали мені хліба, яєць і молока. Я збагнув, що такий спосіб просити стане нам у пригоді, і обійшов ще дванадцять домів. Мені вдалося нажебрати стільки, що вистачило б і на сім ченців…

Останніх слів Лоренцо Марко майже не чув. Розповідь ченця нездатна була привернути його увагу. Він думав про старого цигана, йому навіть здавалося, що він бачить перед собою його обличчя і чує дивні хвилюючі слова в такт бубна: «Танцюй, Геркулес, скоро ти будеш танцювати у дворах королів і панів!» Потім він уявив собі море; воно горіло різними барвами і кидало на берег величезні хвилі. Чиясь велетенська рука розгладжувала його. І воно ставало гладеньким, як дзеркало. І в ньому виблискувало обличчя Джіаніни. Сонячний промінь падав на воду і якимось дивовижним чином немов надавав обличчю дівчини рис старого цигана, хоч і не робив його ні відворотним, ні бридким. Марко думав про Зусінку. З цим ім'ям пов'язувалась у його душі туга за морем, за життям на суднах, за мандрівками у незнайомі країни.

Брат Лоренцо кинув на Марко допитливий погляд.

— Здається, моя розповідь не зацікавила тебе? — сказав він з легким роздратуванням у голосі.

Це пробудило Марко від мрій.

— Ні, брате Лоренцо, — ввічливо мовив він. — Ви розповідали дуже добре. Тільки мої думки раптом розбіглися хтозна-куди.

— Ти, мабуть, хотів би стати завойовником, як сліпий Енріко Дондоло?

— Брате Лоренцо, я люблю море й кораблі.

— Так, так, — кивнув старий.

«Я зробив усе, що міг, месер П'єтро Бокко», подумав він і в глибині душі відчув задоволення, що Марко Поло не відгукнувся на бажання свого дядька. В старому серці Лоренцо ще жила часточка відчайдушної молодості, яка ганяла його, сповнюючи неспокоєм, від міста до міста, з країни в країну. Як мандрівний чернець, він зміряв своїми ногами дороги Німеччини, Франції і Угорщини.

На мить в ньому навіть виникло бажання застерегти хлопця від підступності дядька. Але потім він переконав себе, що для нього краще не втручатися в цю світську суперечку. Жваві, хитруваті очі Лоренцо поблискували від передчуття насолоди. Він збирався після відвідин Марко Поло випити вина на великодушно подаровані йому месером П'єтро Бокко двадцять п'ять цехінів.

— На сьогодні досить, можеш іти, сину мій! Я хочу трохи відпочити. — Старий підвівся і закрив книгу, яка лежала перед ним на підставці. Хмарка куряви знялася в повітря. Тіберіус схопився з місця і, помахуючи хвостом, побіг слідом за Марко до дверей.

— Мир дому цьому! — попрощався хлопець.

— Амінь! — відповів брат Лоренцо.

Тіберіус голосно гавкав.

ДЕРЕВ'ЯНІ ПЕРЛИНИ

Минуло багато часу. Одного вечора, коли лагуна палахкотіла на заході, немов вогнисте море, Джованні стояв на кам'яних слідцях старовинної вілли і прислухався до живого подиху води. На хвилях спокійно погойдувався рибальський човен, яскраві небесні барви поволі згасали, аж доки не згубили свої відтінки, злившись з одноманітною імлою присмерку. Серп місяця цідив тьмяне світло. Мерехтіли поодинокі зорі.

Білі мармурові колони здіймалися догори, немов стрункі закам'янілі стовбури дерев. Повітря було сповнене відгомоном далекої бурі — мабуть, десь над Адріатичним морем скаженів ураган, піднімав, немов іграшки, кораблі на велетенські запінені гребені хвиль і кидав їх у ревучі прірви.

Відтоді, як батько Джованні покалічився на будівництві палацу біля Великого каналу, хлопець більше не співав. Він навіть відмовився співати в хорі хлопчиків при соборі святого Марка в день святого Теодора. Музика, яка жила десь глибоко в його душі і в щасливі дні пробуджувалася під враженням красивого забарвлення води, темних, запитливих очей Джіаніни або розквітлих дерев, тепер неначе вмерла назавжди.

Джованні згадав, як одного разу після обідньої пори до них зайшли два каменярі і принесли звістку про нещастя, яке трапилося з батьком. Чоловіки немов знітилися перед хлопцем. Джованні знав їх. Це були друзі Ернесто, які інколи запрошували його з собою в таверну на склянку вина, а з Джованні по-приятельськи жартували. Тепер їхні обличчя були чужими, і навіть говорили вони якимись несвоїми голосами.

— З батьком нещастя? — спитав Джованні, все ще не вірячи, сподіваючись, що ось зараз вони схоплять його за комір своїми порепаними, білими од вапна руками, по-дружньому струснуть і скажуть: «Та ось твій батько. Заходь, Ернесто, поглянь, якого ми страху нагнали на твого хлопця».

Але робітники стояли мовчки, опустивши очі, бо на обличчі Джованні в цю мить відбивався справжній біль і жах.

Джованні не плакав. Адже батько залишився живим. Може, все ще не так погано? Не гаючись, він кинувся в госпіталь. Опісля Джованні не міг сказати, яким шляхом він біг. Йому запам'яталось лише, як біля собору святого Доната він спіткнувся і полетів у багнюку, але одразу ж схопився на ноги і побіг далі, аж поки геть заляпаний брудом не опинився біля великих воріт госпіталю. Одягнений у чорну рясу чернець з круглим, білим обличчям під капюшоном впустив його і провів у приймальню, яка скидалася на похмурий склеп і мала лише одне віконце,