Читати книгу - "Незвичайні пригоди Марко Поло"

що виходило на канал. Товщина госпітальних мурів сягала майже шести футів.

Джованні здавалося, що він чекає вже не одну годину. Але ось, нарешті, з'явився чернець, спокійно сів на стілець і сказав Джованні, що він не зможе побачити батька. Біля нього зараз лікар, і нещасному, напевне, відріжуть ногу. Джованні повинен набратися терпіння і молити бога, щоб все скінчилося добре.

Заскрипіли ворота, потому знову зачинилися. Джованні опинився на вулиці.

За великою чорною брамою лишився його батько. Там у нього саме лікар.

Джованні, наче уві сні, повернувся назад і ще раз сіпнув за дзвоник. Знову заскрипіли ворота. Той звук біллю віддався в серці хлопця.

— Що ти хочеш? — невдоволено спитав його чернець. — Адже до нього не можна пройти.

Джованні глянув на ченця своїми ясними очима, і в того на лобі розійшлися зморшки.

— Скажете батькові, що я був тут? — спитав Джованні. Коли чернець ствердно кивнув головою, хлопець додав: — Скажіть ще йому, що все буде в порядку — і дім і сад. Хай не турбується.

— Я йому все скажу. А ти йди додому!

Вперше Джованні пустили до батька через п'ять днів. Батькові відрізали ногу, і він лежав з сірим, виснаженим обличчям. Після того як син розповів йому про своє життя і про те, що до них додому приходять батькові друзі, а сам він, Джованні, навчається у корабельного майстра Бенедетто, батько, посміхнувшись, спитав:

— Ти ще співаєш, Джованні?

— Ні, тату, я більше не співаю. — Але помітивши, що така відповідь прикро вразила хворого, хлопець гордо додав: — Тепер я будую кораблі і човни. Це велике мистецтво.

— Ні, сину, ти будеш ще й співати.

І ось тепер Джованні згадував ці слова. Ставало все темніше. Здалеку долинало завивання вітру, схоже на приглушений свист. Лагуна лежала перед ним у мовчазній непорушності. Все більше зірок з'являлось на небі, а серп місяця немов прикрасився блискучою оправою з діамантів.

«Чим була б Венеція, коли б не вміли будувати човни й кораблі? — вчувався Джованні низький насмішкуватий голос майстра Бенедетто. — Жалюгідним лабіринтом дерев'яних і кам'яних будівель, які смердять рибою й віслючими кізяками. Завдяки нашим кораблям і баркам Венеція стала королевою, для якої в наших головах народжуються найпрекрасніші оздоби… Запам'ятай, мій хлопче, кораблі — це дерев'яні перлини, бо інакше ти ніколи не станеш розумним корабельником. Дерев'яні перлини».

Джованні здалося, що він чує, як майстер Бенедетто сміється, зробивши таке дивовижне порівняння.

Багато чого змінилося за минулі тижні. Одне тільки залишилось, ба навіть зміцніло в ці важкі дні: дружба Джованні з Марко й Джіаніною. Вони зустрічалися тепер рідше, ніж раніше, але, зустрівшись, без слів відчували, як зростає їхня дружба.

Однак хлопці відчували й те, що долі їхні пішли різними шляхами.

Марко любив кораблі й море; його тягнуло в далекі краї. Дитяче бажання відшукати сховані в чужих землях скарби насправді було не чим іншим, як відгомоном прагнення венеціанських купців до вигідної торгівлі і пов'язаних з цим пригод.

Джованні ж усе пристрасніше віддавався мистецтву майстра Бенедетто. Він не шукав свого щастя у далеких землях, а з властивою йому впертістю домагався здійснення своєї мети: він хотів стати в Мурано знаменитим корабельником, щоб тут, на цьому острові, в лагуні жити щасливим і спокійним життям разом з батьком і Джіаніною.

Сьогодні ввечері Марко й Джіаніна обіцяли приїхати в Мурано. Ось чому Джованні вже стільки часу стояв в умовному місці і чекав.

Над землею розкинулась зоряна осіння ніч — відгомін літа, що пролетіло в спеці і яскравому світлі.

Але що це? Чи не тихий дівочий сміх долинає з Сан-Міхеле, змішуючись з звуками фагота й далекою мелодією морських вітрів?

— Джованні! Джованні! — вигукнув дівочий голос.

І знову невидимий фагот послав свої соковиті й чисті звуки. Джованні приклав до рота долоні й крикнув:

— Джіаніна! — І потім ще раз, наголошуючи на кожному складі: — Джі-а-ні-на! — І знову, гучно, немов то заспівали фанфари: — Марко! Марко!

«Ти ще й співати будеш!» казав йому батько. Човен з'явився з темноти, немов велика незграбна риба, і прямував до Джованні.

— Джованні, ти бачив вогонь на Сан-Міхеле? — запитав з човна Марко. — Це Джіаніна запалила. Вона хотіла, щоб ти здалеку бачив, що ми скоро будемо тут. Твоїй піратці інколи спадають на думку просто божевільні ідеї.

Він голосно й щиро засміявся.

— Ось ми й знову разом, — сказала Джіаніна, трохи зніяковівши. — Як почуває себе батько?

— Ох, все будує плани. Сидить дома і гадає, що він уже гори може перевертати.

Паоло прив'язав човна до кілка, який стирчав з води. Було домовлено, що Марко й Джіаніна пробудуть на острові Мурано всю ніч і повернуться в Венецію лише ранком.

— Месер П'єтро Бокко буде гніватись, коли дізнається про це, — застеріг Паоло. — Тепер йому неважко буде знайти привід, щоб прогнати мене із служби.

Але Марко заспокоїв його:

— Я цього ніколи не допущу, Паоло. Не турбуйся. Ти будеш зі мною, доки сам забажаєш. Якщо ж я коли-небудь вирушу в подорож, то візьму й тебе.

Друзі прийняли Паоло до свого гурту і, не криючись, одверто говорили в його присутності про все. Він став для них немов старшим братом, завжди готовим прийти їм на допомогу.

Вони сіли на камені й задивилися на воду.

— Значить, це ти запалила вогонь? — спитав Джованні. — Я так і думав, що це ваш сигнал.

— От бачиш, Марко, — вигукнула Джіаніна і від радості заплескала в долоні. — А ти казав: «Безглуздо запалювати вогонь! Хіба Джованні здогадається, що це знак для нього?» Ти не смійся! — з удаваним обуренням промовила дівчина. — Ти сердишся, що я сказала правду!

Насправді Марко було не до сміху. Нестримна радість Джіаніни, що проривалась у її рухах, у виразі її обличчя і в квапливих словах, викликала в серці Марко сум, якого він раніше не знав. Той сум серпанком обволік його почуття і, заглушивши їх, лишив тільки приємний жаль до самого себе.

— Я часто думаю про Зусінку, — сказав раптом він. — Що з нею трапилось? Інколи мені навіть хочеться податись в Дамаск на пошуки дівчини.

Друзі не раз згадували в своїх розмовах старого цигана Ферко, який блукав десь з своїм Геркулесом і Піпіио по селах і містах. І Зусінка, незнайома їм дівчина-циганка, стала для них ніби сестрою. Її невідома доля, що нагадувала казку, весь час давала привід для роздумів і мрій. Ось і сьогодні, в ніжному мороці зоряної ночі, вони вигадували всілякі історії, уявляючи собі, що б могло статися з Зусінкою.

Власне,