Читати книгу - "Фройд би плакав"

то вже пластмасовий німб. Хай чорний і найдешевший, зате професійний. Найдешевший професійний німб. Поправляючи його, Марла якимось чином взнала, що сьогодні о сьомій тридцять всі поїзди київського метро з'їдуться на одній станції. Вона уяви не мала, якою катастрофою чи святкуванням все те мало обернутися – подальші відомості перебивалися запахом сезамової олії, привезеної до країни самою ж Марлою. Всі люди тепер носили на собі той запах, здаючись щоразу більше схожими не на людей, а на кольорові відбитки їхнього одягу на площині. Десь такі, які залишалися на стінах Хіросіми після атомного бомбардування: йшли мама з донькою по вулиці, раз – спалах – і вже немає їх в об'ємному вигляді, а тільки кольори сукеночок розфарбувати стіну найближчого будинку. На стінах київського метрополітену квадрат за квадратом з'являлася вся гама сірого. Марла з відкритим ротом споглядала з'яву все нових і нових відтінків цього кольору, таких, що про їхнє існування вона й не підозрювала, її трохи дивувало те, що цього разу не виникає жодного роздратування на вигляд сірого, їй уже не хочеться стріляти чи скинути ту ж саму бомбу на ці ходячі пальта й куртки. «Люди певної місцевості – як трава. Трава до тебе не має жодного стосунку. То чому вона має тебе дратувати?» і Марла вже милувалася всюдисущими сіро-коричневими переливами, ловила їх за півтони і підтягувала до себе поближче, а відтак запихала кудись, де, за її уявленням, мала би знаходитися її власна порожнеча, відкрита сміттєпровідна рура, в якій нічого не осідало й не затримувалось, а тільки вічно проминало. В цій рурі – що було Для Марли вже стовідсотковим засвідченням невпинного регресу – вона могла стояти в позі «зірочка», розставивши ноги й випроставши руки. До того ж, Марла катастрофічне швидко втрачала температуру 35.5, 34.3, 32.6… Рура стиха гуділа. Марла спробувала було їй якось опиратися, але темрява і важкість всмоктувалася Б неї і всмоктувала її. «Зараз із мене вибухне вся кров, – подумала Марла. перш ніж зникнути зовсім. – Алея маю відстежити це зникнення». і зникнення не сталося.

Коханець як символ

«…А повертання до вмерлих кохань, – писала Марла в листі До знайомого, що парився через розрив із дівчиною, – як правило, ілюзорні. 1 ліпше хай ті кохання постійно живуть у нашій уяві, аніж знову й знову помирають у ріал-таймі. Тримайся. Твоя Марла». Вона відіслала цього листа, відправила в редакцію свіжу статтю і, нарешті, подумала, що життя – не лайно. Х'ялмар із Делі писав антисанітарні листи про всюдисущих блощиць, комарів, мишей і щурів: «Одна фінська дівчинка тут тиждень жила, йдучи на компроміс із блощицями, але, коли до неї в ліжко заліз щур, вона вирішила змінити готель». Марла мацала себе за зими стопи і притуляла долоні до обличчя:

– Прекрасна ж тут осінь. В середніх широтах.

І знову їй в уяві постала вчорашня стіна туману над Черкаським водосховищем.

– Таке чорно-біле фото. Шотландія без червоного вітрила. – (То про знимку Х'ялмара, на якій лише присутність червоної цяточки у сірому морі засвідчувала кольоровість фото). Вчора, переїжджаючи через дамбу, Марлі хотілося просочитися крізь шибку маршрутки, стекти в туманну воду і повільно плисти аж до тих корчуватих рудих островків, що визирали мокро з-під молочно-туманної шапки. Марлі здавалося, що нічого красивішого і більш хвилюючого вона у своєму житті не бачила.

– Плисти в тумані… Через усі вже змертвілі кохання, – вголос сказала Марла

– Мнє зєркала нє відна! – гримнув на неї водій. Марла відлипла від лобового скла і випрямилася на сидінні. Поклацавши трохи кнопками телефону, набираючи переклад пісні, котру планувалося пустити в розкрутку, Марла знову втупилася у вікно. Вода скінчилася й почався ліс. Такий самий хвилюючий і гуманний, як вода.

– Відчуваю тебе дуже гостро… – вже про себе мовила Марла. Слова ті адресуватися її колишньому (а чи колишньому? – вона тепер не була певна) коханню. Хлопчику-однолітку, відображенню самої Марли, трохи потойбічному і шизанутому, страшенно глибокому й проблематичному, важкому і, попри всю його ерудованість, неможливому до спілкування, а придатному лише і для мовчання і затяжних розлук. То був Марлин коханець-як-символ, Вічний Жид її перекрученого й заплутаного Внутрішнього, легка й незначуща згадка світлого і вдалого Зовнішнього.

– Дивно, чому я знову повертаюсь до думок про тебе. Я ж люблю Х'ялмара. Він мій чоловік. Ба навіть кохаю його. Більше за життя. А ти? Тебе я, видно, кохаю більше, ніж те життя ненавиджу…

Інакше Марла не могла. Два місяці тому, виїхавши до Південно-Східної Азії й розпрощавшись із останнім істеричним молокососом-коханцем, вона дала собі слово вже ніколи (ніколи!) не зраджувати того, з ким збиралася провести решту життя – Х'ялмара. Вона періодично втрачала себе, прагнучи якнайповніше забутися в ньому, вона переставала творити, сповзаючи до найпростіших потреб і кайфуючи від їх задоволення. Тепер Марла ніби пробудилася. і це пробудження якось дивно було схожим на засинання. Як і раніше, вона свідомо не збиралася зраджувати Х'ялмара – Ті коханець-символ викликав у неї що завгодно, тільки не плотські бажання, реальний секс міг би все брутально зруйнувати.

Ні, це кохання, до якого тільки дотикаються. Якщо вхопитися за нього і застрибнути в саму його суть, як у кишку чи сміттєпровідну руру – тебе просто вирве. Все перетвориться на кухонну нудоту (маю на увазі не готування їжі, а куріння на кухні ' довгі затяжні паузи в розмові). Все станс болючим обдумуванням планів на вихідні і підрахунком грошей на те, чи стане винайняти будиночок в Карпатах. Усе знову зробиться ретельним обмірковуванням того, що ми робимо в сексі не так і чому в мене все сухо, а кінчаю я, тільки тупо надивившись фільмів й сценами кривавих зґвалтувань чи начитавшись книжок Єшкілєва…

На згадці про Єшкілєва Марла написала йому sms з анонсуванням своєї тимчасової репатріації. Єшкілєв не відповів.

– А чи доходить все це – пес його знає… – Марлин телефон явно мав занадто розкішні технічні параметри для такої розсшяної особи. Марла заплющила очі і відкинулася на спинку крісла.

Відразу їй під повіками замерехтіла темно-синя картинка (улюблений колір коханця-символа). Темна кімната, велике дзеркал навпроти ліжка, двоє людей у тому дзеркалі нестримно кохають ся – чоловік позаду жінки, стоячи на колінах, вигинає її, при тискаючи до себе, пестить їй груди, дивлячись на відображення Жінка закинула голову, але очей не закрила – вона любить власне тіло і з задоволенням спостерігає, як те тіло кохається. Чоловік попри власну красу, до свого тіла ставиться цілком