Читати книгу - "Київ — New York"

мені келих шампанського. По кутках у чорних трико завмирали в неймовірних позах гімнасти. Але публіка була захоплена собою й не звертала на них жодної уваги.

Роззирнувшись по сторонах, я нарешті помітила Пола. Він стояв біля вікна. Як завжди, бездоганний. У чорному строгому ко-

стюмі й білій сорочці з запонками у вигляді бульдогів. Здається, я бачила щось подібне в каталозі Dunhill за 2008 рік.

— Алісо! — помахав він мені рукою.

— Привіт! — Я поцілувала його в щоку.

Щетина і Fahrenheit. Дві речі, яким Пол ніколи не зраджував. Загалом, у всьому іншому він теж був бездоганним. Коротка стрижка. Окуляри в тонкій оправі. Полу було близько сорока. Але ніхто не зміг би дати йому стільки. Навіть Олег, його ровесник, виглядав набагато старшим.

— Стільки людей, — обвела я поглядом запрошених.

— Ти чудово виглядаєш! — Пол проігнорував моє здивування. Він завжди знав, що потрібно сказати і в який момент, аби дівчина відчула себе обраною. — Хочу представити тобі Кейт. Вона тут господиня. Кейт створює відмінні скульптури, а в живописі вона профан.

Тільки після цих слів я помітила дівчину, що стояла за його спиною.

— Дуже приємно.

Його супутниця, пропустивши повз вуха їдкий коментар, усміхнулася й простягла мені руку:

— Пол багато розповідав про вас і ваші картини.

— Я сподіваюся, лише гарне?

— Безумовно, — всміхнулася вона знову, і я піймала себе на думці, що мені подобається її усмішка.

Судячи з усього, Кейт було близько тридцяти. Висока, підтягнута, темне волосся, модна коротка стрижка. І крапка родимки ліворуч, на краєчку верхньої губи.

— Ходімо, ми проведемо для тебе екскурсію. — Пол узяв мене під лікоть і повів у бік коридору. Кейт ішла попереду.

Близько півгодини ми блукали по школі. Кейт розповідала, де який зал, пояснювала, як проходитимуть заняття. Це було б захоплюючим, якби не мої підбори. Останнім на маршруті виявилося приміщення для ліплення, і я вже уявляла собі, як зовсім скоро вмощуся на одному з тих шкіряних диванів у холі.

Я відразу й не помітила, що за столом, заваленим купою паперів з ескізами, сидів хлопець. Розпатлане русяве волосся. Великі блакитні очі. Він був молодшим, ніж мені здалося на перший погляд.

Що почувають лебеді, коли зустрічають свою половину? Як вони безпомилково визначають, що саме з цим птахом потрібно летіти далі? І чи завжди їхні почуття взаємні?

Ми підійшли ближче, і я помітила тендітну, немов статуетка, дівчину, яка сиділа в кутку.

— Джастіне, це Аліса! Вона приїхала з України. Пам’ятаєш, ти питав про неї? — Кейт представила мене хлопцю.

— Так-так, звісно. — Він підвівся з-за столу й простягнув мені руку.

— Алісо, це мій брат Джастін.

— Ви цікавилися мною? — Я всміхнулася якомога більш дружелюбно.

Цей зал був особливо спекотним. Я доторкнулася до його простягнутої руки, і сотні дрібних мурашок побігли по моєму тілу. «Просто хочеш, аби ця людина була завжди поруч. І все», — спливла зовсім недоречно фраза з глибини моєї підсвідомості. Я відвела руку. Вийшло, мабуть, досить різко. Мені здалося, що Джастін почервонів.

— Так. Мені подобаються ваші полотна. Я хотів би поспостерігати, як ви пишете. — У нього був дуже м’який, з оксамитовим відтінком голос.

— Чим я справила таке враження? — Я відверто фліртувала з ним, сама з цього дивуючись.

— Ви перекручуєте дійсність. І коли дивишся на неї вашими очима, вона здається іншою. Більш м’якою, можливо. Мені хотілося б зрозуміти, як вам вдаються ці моменти. Подивитися, як ви викладаєте на папір штрихи. Відчути роботу, спостерігаючи за вами в процесі, — він говорив схвильовано, із забутим мною юнацьким запалом.

— Гадаю, ми матимемо час.

Я відповіла трохи невизначено. Стало кепсько лише від думки, що я «матиму час» для цього хлопця. Якісь години свого життя я маю провести поруч із ним, і якась невідома сила, вигадана кимось задовго до мого приїзду сюди, привела мене в задушливу залу для ліплення, за тисячі кілометрів від мого будинку.

Я завжди вірила в те, що наше життя — це коридор. Довгий коридор із безліччю дверей по обидва боки. За кожною ховаються обставини й події, які мимохіть захоплюють нас. Проте лише нам вирішувати, у які з цих дверей увійти та скільки залишатися всередині. Я думала так, поки не ввійшла у двері цієї майстерні. Я ніколи б не вибудувала такий ланцюг подій самостійно. Це занадто велика спокуса. Двері відчинилися самі собою.

Дівчина, що сиділа в кутку, підвелася і, ховаючи своє збентеження за незграбними рухами, наблизилася до нас.

— Я Вікі, — простягла вона мені руку.

— Дуже приємно, — кивнула я, легко торкнувшись її тонкого зап’ястя.

— А ви імпресіоніст?

Питання заскочило мене зненацька. Дівчина, зрозумівши, що бовкнула щось смішне, спробувала виправити ситуацію.

— Джастін годинами розглядає ваші роботи в Інтернеті, постійно дивуючись, як вам вдалося передати швидкоплинне враження. От я й вирішила...

— Усе гаразд, — не дала я їй договорити. —