Читати книгу - "Київ — New York"

Дякую, що помітили мою манеру. Але я схильна не обмежуватися якимось одним напрямком.

Вона трохи почервоніла. Джастін усміхнувся, і мені здалося, що її недалекість розчулює його.

— Нам уже час. — Кейт попрямувала до виходу.

Рушивши за нею, ми з Полом повернулися до загальної зали. Богема танцювала й веселилася.

— Не зважай на Вікі. Вона далека від мистецтва, — перекрикувала Кейт музику. — Вона лише Джастінова натурниця.

— Зрозуміло, — усміхнулася я.

— А він морочить цій дурепі голову.

— Морочить голову? — перепитала я, сама не знаючи навіщо.

— Вона по вуха закохана в нього. А він спить з нею час від часу. — Кейт зловила своє відображення в скляних дверях балкону й поправила пасмо волосся на маківці.

— Може, її влаштовує? — міркувала я вголос. — Чому б і ні, адже вона сама вибрала для себе ці стосунки?

— Гадаю, що таки ні. Вона регулярно просить мене про допомогу, наче я можу вплинути на його почуття. Я не хочу втручатися в усе це.

— Кейт! — Кругленька блондинка, яка стояла біля входу, помахала рукою.

Кейт підняла вгору праву руку, а потім повернулася до мене:

— Перепрошую, мені треба провести. — Кейт торкнулася мого ліктя і попрямувала до виходу.

Я випила ще один келих шампанського й вийшла на балкон.

У Нью-Йорку немає часу доби. Нескінченний потік машин хоч і рідшає трохи після опівночі, але й далі поспішає хтозна куди, не зважаючи на годинникові стрілки. І повітря зовсім не пахне весною. Хоча яке це має значення? Важливо зовсім не те, що оточує тебе. Важливо, як ти це сприймаєш. І якщо в твоїй душі весна, то жодна січнева хуртовина не переконає в протилежному.

На темному полотні неба переливалися боязкі зірки. Сотні вогнів мегаполіса заглушали їхнє неясне мерехтіння. Але зірки були наповнені чимось справжнім. Як той хлопець, Джастін. Цікаво, як йому вдалося визначити, що саме я малюю? Ще жодна людина у світі не давала такого точного визначення моїм полотнам.

Звичайно, я була модною художницею. Але це лише питання вдалого тару. Люди розбавляли моїми картинами свої інтер’єри, щоби віддати данину моді, боячись сперечатися зі своїми дизайнерами. Вони не намагалися проникнути в суть. А цей хлопець зумів. Цікаво, скільки йому років? Двадцять? Чому він не йде з моєї голови?

Я дістала мобільний. Олег узяв слухавку після другого гудка.

— Я на прийомі. Усе гаразд.

— Алісо, я тебе кохаю! — Голос сонний.

— Ти спиш?

— Голова болить. — Олега часто мучила мігрень.

— Вибач, що розбудила, перетелефоную.

Я вимкнулася.

Джастін стояв за моєю спиною. Я відчула це раптово. І, обернувшись, переконалася, що мала рацію.

— Алісо, не хочеш потанцювати?

— Ні, дякую. — Я відскочила від його простягнутої руки, а він знову почервонів.

— Я набридаю? — Тепер він говорив сухо й навіть трохи відсторонено, при цьому дивлячись на проїжджу частину вулиці під нами.

— Ні-ні! — Мені не хотілося його образити. — Вибач, але я трохи втомилася. — Я підняла ногу, продемонструвавши йому свої підбори. — Може, просто поговоримо?

Він усміхнувся.

— А де Вікі? — Я подивилася крізь скляні двері в хол і не змогла знайти її поглядом.

Джастін стенув плечима.

— Я вирішила, що ви зустрічаєтеся.

— Це голосно сказано.

— А чим ти займаєшся? Маю на увазі творчість. — Я не мала права пхати носа не в свої справи й переключилася на нейтральну тему.

— О, усім потроху. Трохи малюю, трохи ліплю. Я ще не визначився, чи подобається мені все це. Але ж Кейт попросила мене допомогти їй тут, у школі. Ось я і займаюся ліпленням із дітьми з неблагополучних сімей. Нічого серйозного: магніти на холодильники, смішні фігурки. З найменшими — пластилін. Чого не зробиш заради любимої сестри, чи не так? — Він уперся в перила. — При школі працює благодійний центр, чула?

— Так, я збираюся помалювати з цими дітьми завтра.

— Чудово! — схвально кивнув він.

— Покажи мені свої картини.

— Ну, не знаю... — Моє прохання заскочило його зненацька. Здавалося, ніби він збентежений, немов його лякає моє можливе несхвалення.

— Облиш. Обіцяю не критикувати. — Мені було важко повірити, що він сприймає мене так серйозно.

Він довго дивився в очі, немов промацуючи зсередини, ще не розуміючи, чи можна мені довіряти, а потім узяв за руку й потягнув через натовп танцюючих. Незважаючи на мої підбори у дванадцять сантиметрів і далеко не маленький зріст, він був вищий за мене. І при цьому зовсім не здавався довготелесим. Мабуть, через спортивну статуру.

Він міцно стискав мою руку зіпрілою від хвилювання долонею. Вона була сильною й теплою. І здавалося, що мені теж