Читати книгу - "Хроніки Південного"

різниця, що їм подобається. Золото у всі часи — золото.

— От індіанцям фольга гарніша за золото.

— Це було колись, не тепер. І до чого тут індіанці?

— Нам потрібен товар, який людям необхідний. До Сахари золота ти би не брав, взяв би хліб та воду.

— До чого тут Сахара?! Я тобі про інвестицію втираю. Може, ти будеш інвестувати у буханки хліба?

 — Нема чого тут розводити пари, хотілося б спочатку мати що інвестувати.

— Коли не маєш грошей на золото, інвестуй у речі з позолотою. Якщо на золото є попит, то й на позолочене гівно знайдеться.

Я майже заслаб від цього безглуздя, але може, хоч раз треба зробити так, як каже він? Годі на сьогодні суперечок. Ми беремо кульчики — тепер будемо мати багато дешевих фігнюшок. Ми інвестуємо справжні бакси у позолочені бляшки. Дивлюсь я на свої руки, які віддають гроші, і власним очам не вірю. Тепер стану ювеліром.

У потязі дорогою назад я трохи заспокоївся. Не потрібно було нічого вирішувати, цього разу державний кордон стресу не викликав. Зрештою, все скінчилось не так уже й погано, як могло. Мєнти пореготали з наших історій про батьків і відпустили. А могли й не відпустити. Але я сиджу у повній бочці гівна. Замість шістдесяти баксів я везу додому чортзна-що — якісь позолочені бляшки. Мабуть, ця ситуація гірша, ніж у вчителів, яким видають зарплату задрипаними талонами, але видають таки.

І що тепер робити? Я піду на тренування, а Мінде далі вдаватиме Ван Дама? Але без бабок і найкрутіший пацан — село: накачався він, вилами сіно збираючи, такий собі голий-босий дурник. Таке саме бидло, як Антанас з наших тренувань. Якось він прорвався через захист і жене на занос. А потім ще обертається поглянути, чи ніхто не наздоганяє, і посміхається задоволено. Так біжучи, він як бахнувся головою об штангу, відразу вирубився і лежав без тями декілька секунд. Потім підвівся і далі грає, наче й не було нічого. Тому такі чуваки, яких ломакою не приб’єш, насправді зовсім не круті. Ти можеш бути хоч недоростком, але якщо маєш бабки й свою шайку, всі будуть тебе здалека боятися. Можеш бути хоч Ван Дамом у футболці з написом Chicago Bulls, та що ти вдієш без бабла? Якщо мама не дасть копійок, то навіть на дискотеку не сунешся, а потискати однокласницю вдасться в найкращому випадку тільки в кінці навчального року, коли весь клас поїде на ночівлю з наметами. Уявіть Ван Дама, якому мама дає копійки. А до теми Едіти повертатися мені більше не хотілось. Мав бажання рухатися вперед, а доля повернула ситуацію на дно.

Якщо не маєш бабла і нічого не можеш комбінувати, залишається працювати руками. А що в місті зробиш руками? Тут буряків ніхто не саджає і гній із хліва не викидає. Тут промишляють рекетом, підривають, ганяють машини, купують інвестиційні чеки. Однак це вже інший рівень, а ми лише могли тирити ровери з комірчин, потім на тих роверах зненацька підрулити до бабусь і стягнути з плеча сумочки. Однак баришем з таких ковбойських витівок буде хіба що колекція пенсійних посвідчень та велика ймовірність засвітитися на шпальтах «Шяуляйського краю» з повним іменем, прізвищем та адресою, щоб пенсіонерки там пікет влаштували. Також можна опинитися в колонії для неповнолітніх. Те ж саме й стосовно інших крадіжок — починаючи міддю й закінчуючи курками.

Однак існує інший вид ручної роботи. Колись декілька разів я накóпав зади козлам, хоча робити кар’єру мордоворота мені трошки зарано. Один такий випадок стався, коли після дискотеки кілька пик спробували кулаками почухати Мінде за відстовбурчені вуха. Буцімто він чіплявся до дівки когось із них, але насправді вони просто були у поганому гуморі. Я впав у нерви, і не лише тому, що вони лізли до Мінде. На мене часом находить бзік, мов якомусь Тадасу Блінді[7], коли бачу, як різні піздаболи вимахуються на рівному місці і, гуртом наскочивши на одного чувака, намагаються повеселитися, коли робити нічого. Після короткого базару вони його відвели подалі від школи і заїхали разок просто в губу, так добряче, що кров умить вальнула. Я зненацька заїхав найкрутішому з них, і той з несподіванки впав. Народ навколо заметушився, типу, зараз буде нормальна бійка замість гамселення ногами одного. Зграя нападників трошки охолола, а мене понесло: «Що ви тут, підари, мізки єб*те через своїх чмошниць, забирайте їх й пізд*йте звідси». Волаю що попало, головне, щоб прозвучало як бойовий клич, а я виглядав, мов навіжений псих. У той самий час я без жодного попередження рубанув ногою ще одному баклану просто в голову, поки той не прочухався і не второпав, що тут коїться. Народ розхитується, хвилюється від задоволення, здається, що зараз всі на радощах почнуть тлумитися. Але тоді почулося брязкання ланцюгів, і ми з Мінде драпанули геть, немов після пострілу стартового пістолета. За спинами, крім ланцюгів, ще довго чулися погрози, що вони нас спіймають і віддубасять, що вони знають нас, а ми не знаємо, на кого нарвалися. Та як завжди, це були лише слова саморозради без жодного змісту.

Поїзд тарахкав, всі патякали, як завжди, про справи, та я дивився крізь вікно на сірі поля, а у моїй голові була якась сіра каша. Безперервно крутилась та сама платівка: я сиджу у бочці гівна, як мені віддати борг, що робити з тими кульчиками? Подумки вже склав список дівок, яким спробую втулити їх. Почав з тих, у кого батьки з баблом. Мінде дивився крізь інше вікно, і, здавалося, його думки не дуже відрізнялися від моїх. Чомусь тепер запасний план з кульчиками здавався утопічним.

7

У будь-якому випадку я мусив пояснити батькові, куди зникли ковбаси. Я пробував сказати, що борг йому все одно якось поверну, але він лише махнув рукою. Таким чином я зрозумів, що бабок можу йому не повертати, але він мені більше нічого не дасть. Про кульчики я навіть і не заїкнувся, бо цей задум мені самому здавався безнадійним.