Читати книгу - "Діти Праліса"

тобі, Гапко, а зілля з жаб варити, хіба то краще? — посміхнувшись відповів водяник.

— Так то ж для діла! — не вгавала Гапка.

— А це задля розваги, — наполягав на своєму Никодим, — жаб однак поздуває! От якби ми по них камінцями кидатись почали…

— Ще чого бракувало! — вигукнула Гапка.

Андрій лише усміхнувся.

— Годі, Никодиме, дурня клеїти. Час рушати в дорогу, — звернувся він до водяника.

Никодим одразу відкинув соломину і відпустив ще ненадуту жабу.

— Скупилися? — спитала Гапка.

— Атож, — відповів Андрій.

— Цибуля є? — одразу підійшов до прибулих Нікель.

— Є, — відповів Коник, який уже копирсався в торбі, — гайда!

Погань позакидала торби до човна, а Никодим підняв вітрило.

— Рушаємо! — вигукнув він, і човен пішов угору по Удаю, до гирла Переводу.

Далі за Пирятином по річці не було жодних поселень. Скрізь, куди сягало око, тяглися болотисті плавні, а за ними, вдалині, височіли ліси.

Відчуваючи, що вже скоро вони досягнуть своєї мети, вгамувався навіть Никодим.

Краєвид відкривався і справді казковий. Навколо була дика, недоторкана природа. За бортом хлюпотіли хвилі, і човен швидко йшов за попутним вітром.

Один Коник не милувався довколишньою красою.

— Гм-м-м, невже не можна було піти верхи? Адже Вітряк мені казав, що дорога є!

— Дорога то є, — відповів Никодим, — але потаємна. Рудка оточена лісами і болотами, які тягнуться на багато верст. А водою, хоч і накинемо гак, але не заблукаємо. І шлях, який бачили Мурко й Мефодій, пролягав по воді.

— Так-так, — погодився Мефодій. Він почав помітно нервувати. — Уже скоро Перевод, а там і Рудка під боком!

Никодим, який сидів на стерні, розкурив люльку і сказав:

— Чесно кажучи, я завжди хотів тут побувати, але все якось не до того було.

— Це за ті роки, що ти по цьому світу поневіряєшся? — посміхнувся Андрій. — Скажи краще, що ліньки було!

— Може, й ліньки, — спокійно погодився водяник.

— Гир-р-р-ло! — раптом вигукнув Мурко.

За поворотом ріки, по правому борту, справді виринуло широке гирло Переводу. Мефодій придивився.

— Так. Це те, що ми бачили, — погодився упир.

Никодим скерував туди човна.

— Дуже скор-р-ро ми досягнемо того місця, де в Пер-р-ревід впадає Р-р-рудка… А далі туман. Там дуже небезпечно.

Всі глянули на Мурка.

— Про що це ти, друже? — спитав малюка гном.

— У тому тумані — чор-р-рна погань Праліса. Вона блукає сповитими туманом хащами та болотами, пильнує і нападає на кожного, хто насмілиться туди ступити.

— А раніше не міг сказати? — пробурмотів Жменька.

— Не хотів вас лякати. То чар-р-ри зігнали всю чорну нечисть до туману і зробили її охоронцями Рудки.

— Мефодію, — звернувся до упиря козак, — а ти чого мовчав?

Але упир і сам здивовано дивився на Мурка.

— Я нічого такого не бачив! — відповів він.

— Бо вся твоя увага була спрямована тільки на Пташку, — пояснив Мурко.

— А що за нечисть? — спитала Гапка.

— По болотах і річці — анциболоти і болотяні відьми, а по лісах — перевертні, вурдалаки і хащуни.

— Всі наші старі знайомі, — зневажливо кинув водяник і сплюнув за борт. — Ми з Коником про це знали.

— Ніколи не бачила цієї погані, — зауважила Гапка.

— Та краще б і зовсім не бачила, — невдоволено відказав на те Андрій, — але назад вороття нема.

Одразу за гирлом Перевод розходився багатьма рукавами, і Никодим завагався, куди саме він має скерувати човен.

— Мурку, куди далі? — спитав він малюка.

— У мене що, мапа є? — відповів Мурко. — Хто з нас водяник?

— Гаразд, підемо, де найбільша течія.

І човен зайшов у невеличку протоку. На ніс став Андрій з довгою жердиною в руках і став намацувати нею дно.

— До дна не дістати! — вигукнув він. — Глибоченько!

Очерети були височенними, навіть більшими, ніж на Низу у Великому Лузі. А протока ставала дедалі вужчою. Вітрило обвисло, вітер шумів десь над велетенськими очеретами. Нечисть і козак сіли на весла. Човен звернув. Тут вузенька протока розгалужувалася на дві ширші і не з такою сильною течією. Човен скерували у праву.