Читати книгу - "Квіти на снігу"

як лезо бритвочки, якою я підстругую олівці. Такими вони стають, коли вона дуже-дуже гнівається.

Вона так старається для мене, так пишається мною. А я… Я така дурепа, сплутала чалму з чадрою. Сплутала… Сплутала, бо й не знала, що вони означають, ці слова, і чим відрізняються. Який сором! Я не спала цілу ніч. Подушка мокра від сліз».

«Я записалася в літературну студію. Її веде колишній мамин учитель із коледжу. Іван Якович сказав, що пам’ятає, як вона ходила до поетичного гуртка: він уже тоді ним керував. Боже, який же він старий! Учора Іван Якович попросив мене залишитися. Поклав переді мною аркуш паперу й сказав: “Заримуй вісім рядків про зиму”. Я дуже люблю писати про те, що мені подобається. Просто писати. Але ці рими… Кляті рими… Кляті рими… Учитель довго дивився на мене, зрештою зітхнув: “Нещасна дитина!” Дивно, чому це я нещасна?»

«У мене з’явився тато. Ні, не справжній, не той, що обіцяв стати знаменитим, а став невдахою й живе у своїй художній майстерні. Цей тато високий, гарний, з довгим русявим волоссям аж до плечей і дуже світлими очима. Його зіниці схожі на дві сріблясті рибки. Вони так прикольно плюскають! Плюсь-плюсь… Тато на дев’ять років старший від мене й на дванадцять років молодший від мами. Він найкращий мамин студент. Мама коротко підстриглася, зробила меліровочку, записалася у фітнес-клуб, щоранку робить руханку й одягається, як татові однокурсниці. А ще вона допомагає Валерикові – так звати мого нового тата – писати реферати та курсові й проштовхує його на якісь конференції та семінари. Вона каже, що все зробить, щоб її Лєрик закінчив аспірантуру, захистив дисертацію й став професором. Бо він у неї дуже-дуже розумний, ну просто найрозумніший. Я сказала, що найрозумніший комп’ютер: він пам’ятає більше за всіх людей. Але мама чогось розсердилася. Вона називає мого нового тата, а свого Лєрика діамантом, що раптом спалахнув у поліських пісках і потребує тільки гарної оправи, щоб його всі помітили й оцінили. І мама обов’язково дасть йому таку оправу, чого б це їй не вартувало.

Я більше не виступаю на поетичних вечорах, не беру участі в конкурсах. Мамі тепер не до мене».

«У мене день народження. Мені тринадцять. Лєрик привіз із пологового будинку маму й мою манюню сестричку. Вони такі щасливі! А потім мама якось так дивно подивилася на Лєрика, тоді оглянула з ніг до голови мене й сказала: “Знаєш, Ліно, я думаю, тобі краще буде в бабусі”. І відвернулася до сестрички.

Я тільки через кілька днів уторопала, що ж насправді сталося. Першу ніч у бабусі проплакала до ранку. Мама мене більше не любить! Мене не любить мама! Бо в мене немає таланту! Якби я була таким діамантом, як Лєрик, то мама не розлюбила б мене. Боже, яка ж я нездара, нікчема! Я нікому не потрібна! Нікому-нікому! Боженьку, навіщо я взагалі народилася на світ?!»

«Ліна з пластиліну. Так мене тепер називають мої нові однокласники. Я почуваюся справді якоюсь пластиліновою. Страшенно нудьгую за своєю гімназією, за друзями, за мамою. Що з мене виліпить ця переміна? У новій школі ніхто не знає, як гарно я вмію декламувати вірші… Мамині… Ті, які колись розкритикували в її гуртку в коледжі… Ті, які вона давала мені, щоб я вивчала напам’ять. Ті, за які мене так хвалили… Ті, які зробили мене знаменитістю ще в четвертому класі.

Якось мама сказала: “Я думала, що ти розпочнеш із моїх, а потім навчишся писати свої. Ще кращі. І станеш відомою. Подумати тільки, як поетично звучить – Ліна Росич! Я дала тобі такий старт, стільки зробила для тебе. А ти така ж…” Вона не вимовила вголос, але хіба важко здогадатися: я така ж невдаха, як мій тато. Тупа нездара!

Ночами мені сняться оплески. Я прокидаюся, дивлюся в темряву й плачу. Потім засинаю й ніби збоку чую саму себе: я читаю вірші, мене хвалять, мені несуть на сцену подарунки. Серце моє солодко завмирає. Ах, як це приємно – бути талантом. Я це знаю! Але… Прокляті рими… Прокляті рими… Ліна з пластиліну… Ліна з пластиліну… Як мені не хочеться тепер ходити до школи!»

2

Чого він так зітхає, цей Авель, схожий на сивого журавля? Читає чужого щоденника й тяжко зітхає. Що йому до того чужого щоденника?

«Я боюся йти додому. Страшенно боюся. Це ліжко, на якому померла бабуня… Ці табуретки, на яких стояла труна… Раніше ми з бабунею рідко бачилися. Особливо після того, як мама вийшла за Лєрика. Бабуня тоді дуже засмутилася й уже майже не бувала в нас. За три роки, відколи я переїхала до неї, бабуся стала для мене найріднішою людиною. Перед смертю просила мене не плакати, не побиватися. Сказала: “Це нормально, що помирають старі люди. Такий закон природи. Ще той не народився, хто б не помер. Ти ж у мене розумниця. Бережи себе й будь щасливою. Тоді й моїй душеньці там, на небесах, буде легше”. Але вона ще не була старою. Вона… Я намагаюся… Бути розумницею, не плакати й не побиватися. Але як важко звикати до самотності! Що б я робила, якби не Женька?!

Женька! Мій Женьшень… Я закохалася в нього з першого погляду, як тільки прийшла до цієї школи. Він не такий, як інші. Він… Та хіба можна сказати, за що любиш? А він любив Тоньку. Тонька – відмінниця й староста класу, вона крута й стильна, весела й заводна. Але вони посварилися. Тонька сказала: “Розбитого горщика вже не склеїти”. Женька підтримував мене, коли померла бабуня. А потім… залишився. У мене ніби крила виросли. Я… Боже, якою я була щасливою! Прости, бабуню, що в такі дні я була щасливою!