Читати книгу - "Квіти на снігу"

Я б зробила для нього все, що б він тільки попросив. Але вчора Женьшень сказав: “Пробач, ти класна дівчина, але я люблю Тоню. Вона вже не сердиться…” Вона не сердиться, вони склеїли розбитого горщика… А що мені робити з моїм розбитим серцем?»

«Уже тиждень не ходжу до школи. І вдома не можу бути. Гуляю парком. Цілими днями гуляю. Дивлюся на дерева, слухаю птахів, спостерігаю за білочками на ялиновій алеї. У будні людей у парку зовсім мало. Уранці зустріла жінку, яка гуляла з рудим псом породи такса. Він такий розгодований – черево, як барилко, мало не до землі. А жінка не змовкає:

– Рею! Рейчику! Реюсю! Не відходь далеко.

Такса – нуль уваги й фунт зневаги. Заховався за деревом, ходить перевальцем, нишпорить носом в опалому листі.

– Реюнчику! Куди ти заховався?! Та йди ж сюди!

Голос у жінки дзвінкий, аж пронизливий. Але впертий пес і не думає йти до неї.

– Рею-у-у-усю-у-у! – не вгаває жінка.

І тут я помітила, як неподалік заворушилася бура копиця листя. Над нею з’явилася біла з чорною латкою собача голова. Песик настовбурчив вуха, прислухався. А тоді якось дивно здригнувся, зірвався на ноги й кинувся до жінки. Через галявину з круглим, як стіл, пеньком. Через зарості горішника й глоду. Через наповнений холодною дощовою водою рів. Я здогадалася: мабуть, цього песика колись також звали Реєм.

– Гав! – крикнув він і радісно завертів хвостом. – Гав! Гав! Гав!!!

Але жінка навіть не повернулася на його гавкіт. Вона дивилася в протилежний бік. На рудого опецькуватого таксу, який флегматично нюхав щось у траві. Білий із чорною латкою на лобі також повернувся до свого тезки, стрімголов кинувся до нього, ніби хотів сказати своєю собачою мовою, щоб той слухався господиню: вона ж у нього така лагідна й так любить собак.

– Геть, шавко бродяча! Не наближайся до Рея! Геть, кажу! – зарепетувала жінка. – Рею! Рейчику! Сюди! Сюди, мій песику!

Ангельський голосок перетворився на гнівне ревіння мегери. Гострий носак черевичка з розгону вп’явся в білий бочок із випнутими ребрами. Жінка трьома стрибками опинилася біля свого опецькуватого пса. Вона схопила його на руки й швидко пішла алеєю до виходу з парку. Навздогін їм летіло жалібне скавуління.

Господи! Що ж таке любов? Що таке любов, Господи? Чому її дістають одні й не мають інші, ніскілечки не гірші? Я взяла переляканого рябенького Рея на руки й понесла додому. Він весь час тремтів і довірливо заглядав мені в очі. Тепер я не самотня».

«Сусідка – дуже заможна й поважна пані. У неї син – великий начальник і внуки чемні. Але вона ненавидить собак. Люто ненавидить. Мало не до сказу. Відтоді, як у мене оселився Рей, бабця Ліза не вітається зі мною. Тільки побачить – зразу з докорами. То їй ліфт псятиною смердить, то під дверима якась підозріла калюжка з’явилася, то гавкіт за стіною їй заважає. Вона й до мене почала принюхуватися, як до пса. І щоразу кривиться й спльовує.

Якось ми з Реєм збиралися на прогулянку. Я відчинила двері, але повернулася в кімнату, бо задзвонив телефон. Рей вискочив із квартири. Більше я його не бачила. Обшукала всі навколишні двори, проплакала три ночі. Баба Ліза ходить із виглядом переможниці. Я з нею більше не розмовляю. Не можу її бачити!»

«У квартирі наді мною живуть двоє підстаркуватих чоловіків. Бідні такі, одягнуті, як безхатьки, але випивають частенько. Ні, мабуть, я неправильно побудувала цей причинно-наслідковий зв’язок. Треба так: вони частенько випивають, а тому живуть бідно й мають вигляд нещасних бомжів. Сусіди з нижніх поверхів сердяться на них, бо ті щодня влаштовують на підвіконні годівницю для голубів – птахи налітають на неї цілою зграєю й скидають лапками недоїдки, забруднюючи ними вікна нижніх поверхів. Але я завжди симпатизувала цим чоловікам: вони ж такі тихі й так люблять голубів! Симпатизувала до вчора.

Учора, коли я стояла на кухні, нагорі відчинилося вікно і голуби затріпотіли крильми до нього. Раптом почувся жалібний пташиний писк, зграя перелякано шугонула вгору. І тільки один голуб якось дивно став опускатися вниз. Він упав на моє підвіконня й забився в правий куток, ніби хотів втиснутися в щілину між цеглою. За ногами голуба щось волочилося, щось міцно обплутало їх – це було сільце з ниток. Я кинулася відчиняти вікно, щоб допомогти нещасному. Але переляканий голуб сахнувся, тріпнув крильми, звалився з підвіконня й почав падати донизу.

Ось і вся любов до голубів. Скільки ж їх купилося на недоїдки, люб’язно викладені на підвіконні, і потрапило в каструлю моїх тихих сусідів? Господи, як же розпізнавати справжню любов? Як не зловитися на приманку?»

«Сьогодні побачила в парку дивну картину. На лавочці поблизу кафе-кораблика сиділа жінка. Біля її ніг – кілька клунків із пожитками. У руках дерев’яна скринька з примітивним різьбленням – може, у ній якісь сімейні коштовності, може, дешева біжутерія.

– Я хочу в дитинство! Хочу в дитинство!!! Там мене всі любили. Верніть мене в дитинство! Верні-і-іть!!! – благала жінка.

Перехожі реагували по-різному. Комусь те надривне “Хочу в дитинство!” розривало душу й навертало сльози на очі. Адже дорослим чомусь завжди хочеться туди повернутися. Хтось намагався хутчіше пробігти повз чи то просто дивакуватої, чи психічно хворої жінки. А один парубчак із веселої компанії, що реготала з того безнадійного жіночого волання, покрутив пальцем біля скроні.

– Баба за дурдомом плаче: там завжди дитинство!

Рудий чоловічок у куртці із сірого порепаного шкірозамінника зупинився, прислухався, а тоді присів біля жінки. Такий несміливий, скромний чоловічок. І вона притихла, заспокоїлася,