Читати книгу - "Дощило птахами"

лише чотирнадцять. Серйозний, неговіркий, працьовитий хлопчина. Його взяли до артілі, що будувала в Метісоні маєток для торговця. Родина ж Бойчуків мешкала у кількох кілометрах звідти, тож вранці й ввечері хлопець ходив уздовж залізниці — єдиної справжньої дороги у тому краї, ще надто новому для вантажівок.

Стояла посушлива, гаряча днина — тож, якби не глиця, що встелила все навколо, мов жертва сонцю, можна було уявити себе у Сахарі.

Юного Бойчука зауважили поруч із залізницею — він ішов у бік містечка Рамор. Тоді про вогонь і гадки не було. Потроху диміло всюди — люди вже звикли. Надворі стояло літо — доба палаючих засік — тож дим був обов'язковою частиною краєвиду.

Згодом хлопчину помітили в полі. Полудень уже минув, зненацька піднявся вітер — надзвичайно потужний вітер, який зібрав вогні із засік у велетенський смолоскип. Небо стало вугільно-чорним, удалині чувся рев, подібний до гуду локомотива, що повним ходом мчить уперед, — і ніхто й гадки не мав, що то таке! Люди кричали, намагалися привернути увагу хлопця, просили його заховатися разом із ними; двоє юнаків стрибнули до ями, але марно, — вогонь заглушував голоси, хлопчина не чув, а потім і взагалі зник на іншому кінці поля. Стало чорно, мов уночі, дим повністю затулив сонце.

Люди стверджували, що саме Теда пізніше бачили на стежці завширшки з візок — він щодуху мчав до ледь помітних просвітів серед димової завіси. Хлопець підняв сорочку, закрив нею голову і увійшов просто у вогненну стіну. Люди вірять, що то був саме Бойчук, адже за стіною з вогню лежала ферма його родини. Проте певності щодо цього немає. Дядько, який казав, що бачив його, ховався в рідкому багні, занурений у гниловоддя по самі вуста; він розплющив очі, лише відчувши, ніби два розпечені кинджали встромились у сітківку, — тоді й побачив хлопчину, що кинувся в полум'я.

Невідомо, як саме Бойчукові вдалося вижити, невідомо також, чи зумів він дістатися до ферми батьків, чи бачив усю родину — п'ятеро братів і сестер, тата і маму — мертвими від задухи в льоху, чи бачив, як тулились вони у відчаї одне до одного, як синіли їхні обличчя, спотворені в останньому прагненні вдихнути повітря мертвими вустами кольору бузку. Люди не знали, адже Бойчук не розповідав. Він ніколи, жодного разу не згадував ні про вогонь, ні про свої блукання.

Дядько, якого порятувало багно, підвівся, вкритий товстим шаром твані, що відпластовувалася при кожному русі, і йому здалося, ніби він знову побачив хлопця, проте жар кинджалів майже забрав зір, тож певен він був хіба у безформній тіні, що важкими кроками сходила стежкою. Багато місяців уцілілий провів у лікарні. Шматки гарячого багна приварилися до його шкіри.

В усіх оповідях про перші хвилини пожежі згадується невизначений колір, світло, що ніби лилось одночасно з неба і з землі; потому небо прояснилося, хоча земля подекуди ще горіла. Попід деревами досі поволі жевріли багаття, стікаючи довжелезними цівками іскор. Дерева, постоявши трішки чорними колонами під синім небом, глухо валилися, здіймаючи густі хмари сірого попелу.

«Золоте, — зрештою визначали ті, що вижили, — у тиші постало золоте світло».

«За нами зійшло Боже світло», — казали вони. І кожен із них пережив відчуття кінця світу.

Четверо чоловіків сиділи у ставку й чекали на янголів. По плечі у воді, з патьоками багна на обличчях та переляканими очима — вони думали, що, крім них, людей не зосталося. Разом із ними у золотавому світлі ставка знайшов прихисток лось, а на плечі наймолодшого з чоловіків — того, який розповів фотографові цю історію, — щебетала, аж затиналася, пташка.

Повз них також пробіг юний Бойчук.

Він навпомацки рухався серед диму і праху. Вкритий сажею та саднами, він, проте, видався їм жвавим. Голий по пояс. На правиці шмата — певно, хлопець перев'язав рану рештками сорочки.

Чоловіки у ставку гукнули його.

Хлопчина пройшов зовсім поруч, не помітивши їх, — тож їм довелося довго кричати навздогін, поки він обернувся, і тоді вони побачили очі, вкриті мереживом червоних судин, відсутній погляд, і зрозуміли, що хлопець осліп.

А він продовжував шлях, ніби нічого не чув, ніби ступав у слід самого Бога — принаймні так сказав той, що врятувався у ставі, — ішов, мовби невагомо ступаючи по гігантських слідах.

Бойчука бачили в Метісоні, Нушці, Монтейті, на залізничній станції Порквіс, у Енсонвіллі, на Ірокезькому каскаді, а потім знову в Метісоні, Нушці, Монтейті, і знову в Метісоні й Нушці — поки він узагалі не зник. Шість днів кружлянь, блукань без мети — його намірів так ніхто й не зрозумів. Кінець світу тривав від суботи 29 липня до четверга 3 серпня, коли одній жіночці здалося, ніби вона бачила хлопця у поїзді, що ним уцілілі їхали до Торонто — цілих шість днів. Що змушувало його бродити попелищем?

У Метісоні Бойчукові перев'язали руку.

Лише три будинки вціліли після пожежі. Один із них перетворили на шпиталь. Жінки розривали хатню білизну, штори, рушники, ковдри — і отримували бинти, а гусячий жир, яким на зиму наповнювали шкалики, слугував за мазило.

Дівчинка, що стала 93-річною бабцею, пригадала юного Бойчука. Він сплив у її слабкій пам'яті, адже мав на собі лише штани, а проте, коли з його тіла зірвали дрантя, не знайшли ані подряпини. Лише долоня нагадувала оголений червоний м'яз.

У Нушці пригадали, що він спирався на ціпок і мав сорочку з чужого плеча.

Нушка — це було селище франко-канадських фермерів за десять кілометрів на північ від Метісона. Нині містечко зветься Валь-Ґаньє — на пошану місцевого маленького кюре, героя для тутешнього люду. Йому ледь виповнилося двадцять