Читати книгу - "Дощило птахами"

сім, це була його перша парафія, досвіду він не мав ні в чому, особливо ж у лісових пожежах, тож, коли, здавалося б, надії не залишалося, кюре запропонував пастві рятуватись у земляному коридорі, виритому в одному з пагорбів, — там збиралися прокласти залізницю. Розрахунок, здавалося б, був правильний. Коридор виявився досить глибоким, схили пагорба — крутими, глинистими, без рослинності, тож можна було сподіватись на порятунок від полум'я. Проте маленький кюре не знався на механіці Пожогів. Вогонь, справді, полетів над земляним коридором, але висмоктав із нього весь кисень. П'ятдесят сім осіб задихнулися.

Юного Бойчука бачили того трагічного вечора. Щойно почався дощ — дрібний, нездатний загасити вогонь, але достатній, щоб освіжити землю. Чи трапився Бойчукові на шляху Симон Омон? Навряд. Напевно, Симон Омон уже лежав непритомний на своєму вівсяному полі поруч із мертвим кількамісячним малям, тоді як йому, Симонові Омону, судилося вижити у жахливій драмі — його власній драмі. Він працював у лісі — аж раптом вибухнув вогненний смерч, і Симон кинувся до села, щоб допомогти родині, проте знайшов дружину і дев'ятьох діток на порозі хати вже мертвими. Лише останнє маля ще ледве дихало на материних руках. Симон поніс його на вівсяне поле, сподіваючись знайти більше повітря на відкритому просторі, проте страшенний жар здолав його, він поточився, поруч упало немовля, і Симон Омон, якому судилося вижити в цьому страхітті, став символом трагедії Нушки, розповіді про яку завжди були найважчі та найкривавіші, а він ніколи не мав бажання ділитися своїм болем.

Нушка, селище смерті.

Бойчук доплентав до Нушки вздовж залізничних рейок, аж раптом спіткнувся о тіло — перше тіло жахливої гекатомби. Принаймні так стверджують, адже згодом його знайшли під дощем заснулим. Спершу вирішили, що він мертвий.

Тим самим шляхом до Монтейта дибала жінка з двома дітлахами. За ними тяглася корова — єдине майно, яке врятували. Вони йшли на експериментальну ферму в Монтейті, де працював їхній тато.

Та жінка давно вже на іншому світі, але хлопчина, якому тоді було вісім рочків, і дівчинка, якій було шість, не мовчали. Вони розповіли про потрясіння від тіл, скупчених у коридорі під пагорбом. Діти вирішили, що люди сплять. А мати знала, що то таке, тому тягнула їх геть від бійні. Тоді серед ночі залунав довгий і сумний монотонний спів. Корова інстинктивно вгадала смерть і понуро мугикала. Це розбудило юного Бойчука, повернуло його до живих.

Усмішка пробігла його обличчям — певно, тінь перерваного приємного сну, а ще він відчув дощ на щоках і сонно запитав, чи все скінчилося, чи вже ранок.

Далі пішли всі разом.

Це свідчення та кілька інших — рідкісні перевірені дані про шлях Бойчука, адже суботньої тієї ночі 29 липня його бачили й інші. Найчастіше згадують про корову, що скиглила, але й про сліпого хлопчину не забувають.

Після Великих Пожогів прийшли дні невпинного руху. Батько шукав родину, дружина — чоловіка, дитя — батьків. Юний Бойчук блукав, як і решта. Легенда постала значно пізніше, з роками, складаючись із різних оповідей, адже про Пожоги говорили ще довго, і з плутанини історій завжди виринала постать сліпого хлопця, що прямував крізь димуючі рештки.

Проте він не весь час був сліпий. Один дядько стверджував, що хлопчина допомагав складати трупи на платформу поїзда. Інший — нібито бачив його серед чоловіків, які розвантажували валку з урятованими. Та й жінка, яка помітила хлопця в потязі до Торонто, не згадувала про каліцтво. Вона зауважила Бойчука: той був сам, геть самотній і дивився так порожньо, — казала вона. Навіть якщо він комусь і допомагав із багажем, то робив це з відсутнім виглядом — ніби за нього рухався хтось інший. Саме за відсутністю погляду його впізнавали у різних оповідях і саме тому так довго вважали за сліпого; хоча насправді зір невдовзі повернувся до нього, сліпота від вогню тривала недовго.

Однак образ лишився — сліпий хлопець простує через руїну; цей образ підживлював розповіді, не залишаючи тих, кому пощастило вижити, і ліг у основу легенди про Бойчука.

У Метісоні є маленький музей, де намагаються зберегти пам'ять про пожежу 1916 року, — але там немає згадок про Бойчука. Жодного фото, жодного документа, нічого. Проте, коли слухаєш пані, що доглядає за місцем, складається враження, ніби згадки вартує лише одне — вогонь, який примусив сліпого хлопчину кілька днів блукати у пошуках коханої. Адже тільки кохання здатне пояснити його поведінку — перше кохання, яке дає крила і несе вас далеко-далеко.

Фотограф слухала музейницю і не йняла віри. Вона чула чимало оповідей про Бойчука, і найдивовижнішою була історія про золотий зливок. У міфології Півночі обов'язково знайдеться таємничий зливок. Поцуплене, десь приховане золото, а поруч — злодій, що рятується від переслідувачів, конає під час утечі або ж повертається і не знаходить золота у сховку. На півночі Онтаріо численні зливки чекають свого часу. Пошуки золота, що виступило на поверхню, легко пояснювало блукання Бойчука. Але фотограф не вірила жодному слову. Як можна кидатися по золото, щойно втративши батьків, та ще й серед суцільної руїни та смерті?

А може, не варто було аж так шукати причину, можливо, хлопець блукав навмання, збожеволівши від навколишнього вогню, з паралізованим мозком — так казали тоді, — заледве живий. Людей, які втрачали всі відчуття перед стіною вогню, було видно відразу. Ні реакції, ні інстинкту виживання. Полум'я живиться киснем, п'є його і на великих висотах, і в долинах — усюди, де заполонює простори, але воно також тихцем захоплює наш розум. Утім, вогняне божевілля, як і сліпота, — явища тимчасові, ще кілька секунд, кілька хвилин — і кінець, якщо ніхто не прийде вам на допомогу, адже, коли мозок втрачає кисень, настає асфіксія або ще гірше — горіння, обвуглення.

Що ж до божевілля, то є й підступніші форми — щось на кшталт зачарування перед зростанням вогню, його