Читати книгу - "Лук Нічної Громовиці"

захворіла, то я її заміняла.

— Господи, ти ж голоднісінька зранку пішла! Я вже всіх твоїх знайомих обдзвонила!

— Бабусю, не треба так хвилюватися. Ми ж дорослі люди.

— І коли те кіно буде?

— А що, кортить подивитися?

— Аякже, — усміхнулася бабуся, тож Інга зрозуміла, що хвилювання і тривога вже позаду.

— Артем Денисович казав, що монтуватимуть кілька днів. Вечорами… Ага, до речі, у нас проблема з назвою.

— Шалапути, вітрогони, пустуни. Якої ще назви вам треба? — засміялася бабуся.

— Назва — супер, — належно оцінила Інга бабусину пропозицію, їй і на думку не спала така блискуча ідея. — Завтра ж перекажу Артемові Денисовичу, що він шалапутвітрогінпустун.

З уроками Інга впоралася швидко і вже за півгодини могла зайнятися своїми справами. Телефонувала Іра, налякана, як завжди, кінцем навчального року, тож Інзі довелося добру чверть години заспокоювати подружку. А потім телефонував Артем Денисович і хвилин п’ять вибачався перед бабусею за затримку через зйомку кіножурналу.

Наступний день почався з несподіванки: до Інги підійшов хтось із восьмикласників і передав диск зі змонтованим сюжетом кіножурналу, у якому та вчора знімалася. Її трохи здивувало, що ця людина ніяк з тими зйомками не була пов’язана, проте у своїй школі таким речам дивуватися не доводилося.

Уроки минули без особливих неприємностей. Навіть Марія Іванівна не чіпала Інгу сьогодні, хоча дівчинка відчувала, що таке бажання у вчительки не зникло навіть після серйозної розмови з Миколою Григоровичем. Інга знала про ту розмову, бо Сашко Бортняк ошивався біля директорового кабінету з наміром випробувати свою новітню, як він казав, систему підслуховування, що складалася з безвухої тонкостінної фарфорової чашки та приклеєного до її дна клаптика цупкого паперу. Микола Григорович просив Марію Іванівну не чіпати Інгу без причини, ставитися до неї, як до решти учнів класу. Марія Іванівна дуже обурювалася, але коли директор запропонував їй інший клас — 7-А, вона погодилася дати Інзі спокій. Бо ж у сьомий «А» нікому з учителів іти не хотілося — то була тільки марна трата часу і здоров’я. Тому пропозицію Миколи Григоровича помінятися класами з Григорієм Герасимовичем, другим шкільним географом, Марія Іванівна чемно відхилила, пообіцявши ставитися до Інги не так упереджено.

На сьомому уроці Вікторія Михайлівна проводила виховну годину.

— Цієї суботи, діти, ми їдемо у Карпати, — сказала класна керівничка. — Якщо хтось хоче записатися, то завтра останній термін. І маєте здати ще по двадцять гривень.

Гамір, який зчинився у класі після цього повідомлення, не поступався пташиному базарові на кам’янистому острові біля полярного кола у переддень літнього сонцестояння.

— Я не поїду, — сумно мовила Іра, коли вони з Інгою поволі брели додому. — Я ж восени грошей не здавала, а зараз не назбираю стільки.

— Дурниці, — махнула рукою Інга. — Скільки у тебе є?

— Своїх — гривень двадцять. Ну, ще, може, дідо двадцять-тридцять підкине, але сто п’ятдесят я й до кінця світу не нашкрябаю.

— Отже, півсотні у нас буде майже гарантовано. Ще півсотні у мене є…

— Я у тебе не візьму! Ти ж на телескоп збираєш!

— Телескопів за п’ятдесят гривень не буває. Тому заспокойся. Лишається дістати ще п’ятдесят гривень.

— І де? Хіба що банк пограбуємо.

— Є краща ідея. Ми влаштуємо аукціон.

— А це як?

— У тебе старі журнали, книжечки дитячі є?

— Та знайдуться, а для чого? І що таке аукціон?

— А ти не знаєш?

— Та слово чула, але що воно таке, не цікавилася.

— На аукціоні продають давні або цінні речі. І купує той, хто назве найбільшу ціну.

— Ага, старі журнали — велика цінність! Не сміши мене, — раптом пожвавішала Іра, уявивши, як за її старі дитячі книжечки даватимуть щораз більшу ціну.

— «На всякий товар є покупець», — каже моя бабуся. А вона у мене дуже розумна жінка, — тоном старшої сестри мовила Інга. — Одне слово, робиш те, що я кажу, — і успіх гарантовано!

Дівчатка розійшлися біля Інжиних воріт.

Перебираючи підручники, Інга раптом згадала про диск із першим випуском «ШалапутівВітрогонівПустунів». Нічого не підозрюючи, вона увімкнула комп’ютер і переглянула запис. Бабусі на той час у хаті не було, тож Інга потім неабияк з цього раділа, бо якби бабуся побачила той запис, то дістала б інфаркт. Диск виявився посланням від Гуфі. Те, що питома вага лайки в цьому записі перевищувала кількість нормальних слів чи не втричі, було очікувано і цілком у дусі того недоумка. Для себе Інга ніяк не могла второпати мети цього послання. Хоча дурість завжди немотивована…

Інга важко зітхнула і витягнула диск. І як тільки вона могла подумати, що за один вечір змонтують матеріал, напишуть титри, підставлять музику і зробить усе решту? Злість клекотіла в душі так бурхливо, що першим бажанням було розтрощити дурнуватий подарунок, але за мить дівчинка передумала: відеоматеріал міг знадобитися згодом — як компромат. Тому Інга взяла маркер і написала на диску так: «Гуфічок. Шизофренія?».

Щойно Інга вимкнула комп’ютер, як задзвонив телефон.

— Привіт, Мерилін Мурло! — пролунав зі слухавки знайомий голос. — Ну що, кіно сподобалося? Ні? Гаразд, я ще краще зніму і в Інтернет закину. Може, ще й бабок зароблю. Хоча за тебе, дурепу, багато не дадуть.

— Алло, назвіть свою адресу, — миттєво відреагувала Інга. — Швидка зараз виїжджає. І скажіть, будь ласка, коефіцієнт твердості вашої філейної частини, а то нам нові шприци завезли, боїмося, щоб не зігнулися.

— Ідіотка! — лайнувся Гуфі у слухавку. — Ти ще поплачеш у мене!..

Почулися короткі гудки. Інга з почуттям добре виконаної роботи поклала слухавку.

Розділ 8
Ми їдемо в Карпати!

Дзвінок від Гуфі не міг вплинути на Інжин бойовий настрій. Вона почала методичний огляд усіх закапелків з метою виявлення цінних речей для аукціону.