Читати книгу - "Лук Нічної Громовиці"

Без особливого жалю вкинула до торбини десяток журналів з коміксами, ляльки, якими вже давно не бавилася, кілька мушель, маленьку морську зірку і зайву карту зоряного неба. З почуттям виконаного обов’язку пішла на кухню до бабусі, яка до того часу повернулася з крамниці, розігріла обід і чекала онуку, щоб пообідати разом.

— Ти щось дуже зосереджена сьогодні. Я тебе не впізнаю, — сказала бабуся.

— Маю завтра дуже важливу справу.

— Поділишся секретом?

— Треба Ірі на поїздку гроші зібрати, бо у неї трохи не вистачає, от ми й хочемо провести аукціон.

— І багато твоїй Ірі не вистачає? Я гривень п’ятдесят могла б підкинути…

— Завтра знатиму точно. Після аукціону, — сказала Інга, хоч тепер уже не дуже вірила в успіх задуманого. — Бабусю, а на аукціонах як все відбувається?

— Просто. Кожна річ має стартову ціну. Ти її називаєш, і тоді починається змагання. Ти з дерев’яним молоточком стоїш і контролюєш весь процес, — охоче взялася пояснювати бабуся. — Рахуєш до трьох, і якщо більше пропозицій нема, віддаєш річ останньому, хто зголосився її купити.

— Тепер, здається, зрозуміла! Треба казати: «Одна гривня — раз! Одна гривня — два! Одна гривня — три! Продано!».

— Ще можеш номерки заготувати і роздати всім учасникам аукціону.

— Дякую. Я побіжу до Іри, погляну, що вона назбирала.

Інга помчала до подружки, яка жила на сусідній вулиці. Як виявилося, Іра навіть не починала пошуків, а дивилася якийсь черговий серіал по телевізору, ледь не обливаючись гіркими слізьми. Та вже за хвилю про серіал забулося, сльози вмить висохли, і почалася ревізія книжкових поличок і тумбочок. Робота, що здавалася на перший погляд легкою і швидкою, насправді потребувала чимало сили і терпіння. Книжечок, журналів, ляльок, мушель і ще всілякої всячини назбиралося не менше сотні одиниць, тож потрібен був час на укладання списку, визначення стартової ціни і підрахунок імовірного прибутку. Але все на світі колись та й закінчується, і близько сьомої Інга пішла додому з важкенькою торбою і оптимістичними сподіваннями.

За все, навіть якби торги не вдалися, дівчатка могли б отримати не менше двадцяти гривень. Проте Інгу мучило якесь неприємне передчуття. Вона спробувала відмахнутися від нього, немов від набридливої мухи, та воно все поверталося і поверталося.

Вранці Іра зайшла до Інги за десять восьма.

— У мене зараз сімдесят гривень, — похвалилася вона.

— Отже, нам потрібно заробити на аукціоні не менше тридцяти, — підрахувала Інга. — Бабусю, мені б напохваті двадцять гривень мати…

— Візьми тридцять. Якщо заробите більше, то повернете.

— Та боязко трохи. Ану який клептоман у школі заведеться?

— А ти гроші при собі носи.

У школі спочатку все складалося непогано: на перервах Інга з Ірою оббігали майже всі треті і четверті класи, розхвалюючи речі, виставлені на аукціоні. Була тільки одна проблема — сьомий урок математики, з якого їх гарантовано не відпустять, бо Тереза Станіславівна несподівано вирішила влаштувати контрольну, а молодші школярі до третьої не чекатимуть. Дізнавшись про несподівану контрольну, яка повністю руйнувала їхні плани, Іра геть скисла. Завтра аукціон робити пізно.

Проте Інга надії не втрачала, вона вирішила попросити допомоги в Артема Денисовича. Чесно розповівши все як є, дівчинка просила нікому про це не казати. Історик уважно вислухав її і пішов до учительської. То були чи не найважчі хвилини в Інжиному житті.

Вона вже встигла змалювати три чи й чотири сценарії несприятливого для них з Ірою перебігу подій, але Артем Денисович її заспокоїв.

— Іра може піти, Тереза Станіславівна дозволяє.

— Краще вже я сама. А контрольну, якщо треба, напишу окремо.

— Контрольна — дрібниці. Не переймайся. Чи ти думаєш, ніби Тереза Станіславівна не знає, хто з вас якої оцінки заслуговує?

Аукціону Іра боялася більше, ніж контрольної, тому після шостого уроку Інга побігла сама до актової зали, яка, на щастя, не зачинялася. Вона швиденько розклала на столі перед сценою речі, призначені для продажу. Потім із-за завіси витягла невеличку трибуну, дістала молоток і почала чекати. Але ніхто не приходив… У голові вже роїлися похмурі думки, аж тут трійко четвертокласників боязко прочинили двері і, злякавшись порожньої зали, зупинилися в нерішучості.

— Заходьте, заходьте! А де решта?

— Хлопці на майданчику у футбол грають, — пояснила маленька чорнява дівчинка.

— Беріть номерки й сідайте, — сказала Інга.

Минула перерва. Дітлахи потроху сходилися, але на початок сьомого уроку їх було не більше двадцяти. Інга зітхнула і почала пояснювати умови аукціону. А потім розпочалися торги. Вже за п’ять хвилин Інга так розохотилася, що грюкала сувенірним дерев’яним молоточком по трибуні не гірше за коваля, а голос її було чути аж на перший поверх. А коли на столі перед трибуною зазолотилася жменя копійок, і купка одно- та двогривневих папірців вже не піддавалася позірному обліку, до зали несміливо зайшло ще шестеро дітей. Торги тривали.

До кінця сьомого уроку діти розбіглися по домівках, а Інга лишилася сама з купкою грошей.

Закинувши непродані речі і молоточок у торбину, взялася рахувати прибуток. Паперових грошей було аж двадцять дев’ять гривень. Дрібні, яких назбиралося більше дванадцяти гривень, Інга віднесла до директорової секретарки Мирослави Миколаївни, яка із задоволенням обміняла копійки на паперові гроші, бо її родичі тримали аптеку, а там, як відомо, копійки — постійна проблема.

Інга дочекалася Іру, і вони разом пішли додому.

— Рушаємо до Вікторії Михайлівни, — задоволено мовила Інга.

— Думаєш, вона вже вдома? — засумнівалася Іра, але Інга не звернула на це уваги, бо сумніви були звичним психічним станом її подружки.

— Ходімо, чого ти боїшся?..

Їхня класна керівничка жила неподалік від школи, тому до неї було майже по дорозі. Вчителька здивувалася візитеркам, але, судячи з усього, була втішена, бо й досі залишалося кілька вільних місць, а їхати планували вже зовсім скоро.

Тепер дівчата