Читати книгу - "Сам себе катаю"

за шістдесят, а де тільки не котив його "Минск". Відвідав дорогі для кожної радянської людини місця перебування В. І. Леніна — Шушенське, де вождь відбував заслання, і Псков, куди повернувся із Шушенського (царська влада забороняла Володимиру Іллічу проживати у Москві та Петербурзі). Мандрував по Прибалтиці, об'їздив увесь південь країни, в рік 40-річчя Перемоги побував у місцях звитяжних боїв. Не так давно його звабили Карпати. Повертався з гірських полонин через Мінськ, щоб заїхати на тамтешній завод і подякувати його робітникам за добре зроблену веломашину. За десять років вона ні разу не підвела його. Працівники білоруського підприємства попросили Володимира Івановича здати велосипед до заводського музею, а йому подарували новий. Нині псков’янин подорожує на ньому, куди душа забажає. І не турбує його хвороба сер ця, виявлена лікарями до захоплення велосипедом. Бо двоколісний коник, як каже він сам, діє сильніше від першокласних ліків.

У батька за спиною…

"Робінзоном на колесах" називають Георгія Федоровича Гончарова, московського інженера. Лозівці написали йому листа, коротко розповіли про свій клуб, Музей історії велотуризму і попросили надіслати відомості про свої велопробіги. Можна було скористатися послугами пошти, але заступник голови Всесоюзної федерації велотуризму Георгій Федорович вирішив підтримати хлопців живим словом і допомогти їм ділом у благородній справі. Ясна річ, у Лозове прибув не літаком і не поїздом, а на своєму двоколісному "білому лебеді".

— Для нас, лозівців, це була радісна подія, — повідає Геннадій Жогов, заступник голови клубу, — Георгій Федорович привіз цікаві матеріали, поділився своїм велодосвідом, підказав нові адреси для пошуку, дав чимало корисних порад. Наше знайомство переросло у справжню дружбу. Листуємося, часто буваємо в гостях, він у нас, ми у нього в Москві. Зустрічі завжди цікаві, бо є про що говорити.

"Білий лебідь" Гончарова котив нелегкими трасами Бухара — Ташкент, Якутськ — Улан-Уде — Іркутськ, Колимським шляхом, Андижан — Нукус, трасою зАМу… Брав участь у прокладенні нових маршрутів, наприклад, через підхмарні іеревали Душанбе — Мургаб. У маршрутних блокнотах москвича занотовано понад 40 дальніх походів, не рахуючи ті тисячі кілометрів, які накрутив у вихідні дні. А сів на велосипед наперекір лікарям. У юності в його серці виявили якісь загрозливі шуми і категорично заборонили займатися фізичною культурою. Його величність Велосипед, так називає свого друга Гончаров, повернув йому і здоров'я, і наснагу до життя. "їдеш іноді на велосипеді, наче летиш. Слово честі, хочеться зупинитися, зняти шанобливо перед ним капелюх і виголосити щось урочисте", — занотував він у своєму дорожньому щоденнику. У 55 років медична комісія обстежила його організм і найшла серце абсолютно здоровим, без будь-яких відхилень.

У сім'ї Гончарових кожен має велосипед — дружина, донька і син Федір, який у свої 18 років виборов першість Москви серед юніорів. До речі, у сина, як і в батька, здоров'я виявилося теж кепським. Часто хворів, простуджувався, ріс кволим. Батько "прописав" йому триколісний велосипед, і малий Федір навчився щонайперше крутити педалі, а вже потім ходити. У дошкільному віці Георгій Федорович зманював його на велопрогулянки по місту, кожного разу вирушали все далі і далі. Коли ж виповнилося десять років, Федір відзначив свій "ювілей" 100-кілометровим велопробігом. Він же, велосипед, привів Федора Гончарова у великий спорт, до Інституту фізичної культури.

Неповторні сторінки вписує двома колесами в історію велотуризму і наш земляк — С. Г. Кривенков, житель містечка Гайсин, що на Вінниччині. Степана Григоровича знають не тільки як непогамовного велотуриста, а і як автора популярної книжки "Твоє здоров'я — в твоїх руках", що вийшла друком у видавництві "Физкультура и спорт" за 1973 рік.

Із Степаном Григоровичем автор знайомий особисто, бував у нього в гостях. Йому вже за шістдесят, але повірте, не повертається язик назвати його дідусем. Променішають голубі очі, жвавішають жести, коли згадує свої велопробіги. А ще симпатичнішим він став, викотивши у двір "Чемпіона" — незмінного двоколісного партнера.

— З ним я завжди почуваюся у чудовому настрої,— казав Степан Григорович, обвівши сяючим поглядом трубчасту "статуру" друга, наче той мав якось підтвердити те. — У моєму житті радість була рідкісною. Та завдяки велосипеду — я оптиміст. Бадьорість і радість проймає мене, як тільки починаю крутити педалі.

А сумного було на його віку чимало. Кадровий офіцер у званні старшого лейтенанта змушений був достроково звільнитися в запас за станом здоров'я. Пішов працювати медичним статистом в районній лікарні. Робочі дні минали на стільці, але така поступка хворобі не втішала. Він ожив духом, коли придбав велосипед і почав їздити на роботу через день.

Велозахоплення Степана Григоровича підтримали працівники районної газети "Трибуна праці", з якою він співробітничав. Якось йому дали і таке редакційне доручення: об'їздити на велосипеді навколишні села і зібрати матеріал про рейди місцевих партизанів. Їздив після роботи. Його нариси і репортажі друкувалися в газеті, пізніше увійшли до колективного збірника про народних месників Украіни. Партизанськими стежками він проїхав 6 тисяч кілометрів — їх нарахував лічильник, подарований редакцією.

У прихильності Кривенкова до велосипеда є щось травінське, бо навіть узимку його можна побачити на двох колесах. Одного разу він виїхав у легкому вбранні на стадіон. Термометр показував —27 градусів, ніде ні душі. Згодом сюди завернув місцевий фотокореспондент. Щоб зробити сенсаційний знімок, йому довелося "підігрівати" камеру під кожухом. Кілька разів клацнув затвором і подався додому, бо сам замерз. А Степану Григоровичу хоч би що — промчався по колу ще кілька разів і повернув теж додому… приймати холодний душ надворі.

Велотурист із Гайсина С. Г. Кривенков.

Зимові велопрогулянки гайсинеці любить за те, що вони проганяют старечу в'ялість, зміцнюють нервові систему і захищають організм од простуд. Якщо засніженою вулицею не проїхати, тоді стає на лижі і пробіга обабіч траси до 30 кілометрів. Форма одежі традиційна: без головного убору, футболка-безрукавка, спортивни труси. Забачивши "моржа" на лижах, водії прошмигуючих мимо машин шанобливо вітали його голосними сиренами. Не обійшлося і без курйозу. Якось різко загальмувала на трасі "Колхида", і з кабіни вискочив незнайомий хлопець:

— Діду, вас що — роздягнули?! — на обличчі у водія щире співчуття.

— А ти, напевно