Читати книгу - "Гадючник. Дорога в нікуди"

найпростіша… Але годі про це! З твоїх слів випливало, що ти з твоєю ріднею вчепилася за першого-ліпшого жениха.

Лише тієї хвилі я нарешті зрозумів: я тобі таки нерівня! Треба ж було, щоб твоя мати схибнулася і заразила безумством і батька, і тебе… Ти сказала мені, що Філіпо навіть погрожував зректися тебе, коли ти вийдеш за мене. Ми в Люшоні глузували з цього бовдура, а він робив усе можливе, аби схилити Фондодежів до розриву зі мною.

— Але я стояла на твоєму боці, мій любий, марно він старався.

І ти все повторювала, що, звичайно, нітрохи за цим не шкодуєш. Я не перебивав тебе, я слухав, затамувавши подих. Ти не знала б щастя з цим Рудольфом, запевнила ти мене. Він був надто вродливий і сам не вмів кохати, він тільки ласкаво дозволяв, щоб його кохали. Його могла б забрати у тебе перша-ліпша жінка.

Ти не помічала, що навіть голос у тебе змінювався, коли ти вимовляла його ім'я, — ставав не такий пронизливий, і в ньому бриніли м'які, воркітливі нотки, нібито з грудей твоїх вихоплювалися на волю зітхання, довго стримувані в душі.

Твій Рудольф не дав би тобі щастя, бо він був надто вродливий, чарівний, щасливий у коханні. Отже, за мною ти могла собі жити любо, завдяки моїй непоказній вроді й відлюдкуватій вдачі, що відвертала від мене серця. Він був із тих молодих гульвіс, казала ти, які вчилися в Кембріджі і переймали англійські манери… То невже ти справді воліла вийти за того, хто нездатний вибрати краму на костюм, вив'язати краватку, не захоплюється спортом, не має цього аристократичного недбальства, цього мистецтва уникати серйозних розмов, інтимних сповідей, визнань, не вміє жити легко й весело? Ні, ти взяла мене, неборака, лише тому, що трапився я тобі саме того року, коли твоя мати через критичний вік впала в істерику й схибнулася на думці, що «таку ніхто не візьме», і тобі несила було потерпіти ще з півроку, а я був досить заможний, щоб виправдати наш шлюб в очах аристократії…

Я задихався, я стискував кулаки, кусав нижню губу. І ще й дотепер, коли я роблюся огидний самому собі, коли мені нестерпні бувають власне моє тіло й душа, я все думаю, який я був тоді, 1885 року. І бачу двадцятитрьохрічного хлопця, бідолаху, який нестямно притискає руку до грудей, ніби хоче задушити в собі юну любов.

Я весь тремтів. Ти це помітила й замовкла.

— Тобі холодно, Луї?

Я відповів, що трохи змерз. Та це байдуже.

— Ти не ревнуєш? Це було б надто по-дурному…

Я не збрехав, заприсягшись, що в мене немає й тіні ревнощів. Хіба ти могла збагнути, що драма зовсім не в ревнощах?

Ти й гадки не мала, як глибоко мене вразила, а все ж моя мовчанка стурбувала тебе. Ти в пітьмі простягла руку, торкнулася мого чола, погладила мене по обличчю. Ні одна сльоза його не змочила, але може твоя рука не впізнала знайомих рис, так вони стверділи, стужавіли, коли я щосили зціпив зуби. Ти злякалася. Ти захотіла запалити свічку і, перехилившись через мене, ніяк не могла намацати сірника. Я задихався, відчуваючи на грудях огидне мені тіло.

— Що з тобою? Скажи хоч слово. Ти лякаєш мене.

Я прикинувся здивованим. Почав запевняти, що ти даремно турбуєшся.

— Дурнику ти, серце моє, як ти мене налякав! Ну, я гашу. І спати.

Більше ти й слова не сказала. Я дивився, як днів цей новий день, перший день мого нового життя. Під дахом щебетали ластівки. Подвір'ям чалапав якийсь чоловік, хляпаючи своїми сабо, Я чую ще й тепер усе, що чув тоді, сорок п'ять років тому: кукурікання, благовіст, гуркіт товарняка на мосту; і все ще вдихаю той запах; приємно пахло димком, принесеним вітром від узбережжя, де випалювали в ландах бур'ян. Раптом я підвівся.

— Ізо, пам'ятаєш той вечір, ти плакала, коли ми сиділи на лаві на повороті Верхнього Баньєру? Ти через нього плакала?

Ти не відповіла, і я схопив тебе за руку вище ліктя, тоді ти випручалася і зашипіла, як звірючка. Потім повернулася на бік. Ти спала, вся в розпущених довгих косах. Змерзнувши від досвітньої прохолоди, ти натягла на себе зібгані простирадла і згорнулася клубочком, як сплять молоді звірята. Нащо ж було порушувати твій солодкий дитячий сон? Хіба того, що я хотів почути від тебе, я вже не знав?

Я тихенько встав, підійшов босий до дзеркальної шафи і довго розглядав себе, ніби переді мною стояла інша людина або наче я знову став самим собою — тим, кого ніхто не любить і через кого ніхто не страждатиме. Мені стало жаль своєї молодості: великою селянською рукою я провів по щоці, вже темній від цупкого рудуватого заросту.

Я мовчки вдягнувся і вийшов у садок. Мати була в розарії. Вона вставала ще раніше, ніж слуги, щоб провітрити дім. Вона обізвалася до мене:

— Що, вийшов подихати прохолодою? — І додала, показуючи на серпанок над рівниною: — Сьогодні буде спека. О восьмій я позачиняю всі віконниці…

Я поцілував її ніжніше, ніж звичайно. Вона сказала стиха:

— Любий мій…

Моє серце (тебе дивує, що я говорю про своє серце?) мало не вискакувало з грудей. Гірке визнання просилося на вуста… З чого почати? Та й чи зрозуміє мене мати? Мовчати куди легше, і я завжди піддаюся спокусі нічого не говорити.

Я спустився на терасу. Над виноградником невиразно вимальовувалося крихке гілля фруктових дерев. Горби ніби раменом піднімали запону туману й розривали її. З імли виступила дзвіниця, а потім і сама церква — вони звелися, як живі істоти. Ось ти гадаєш, що я нічогісінько не тямлю