Читати книгу - "Мануал до черепахи"

його назвати у мене язик не повернеться, надто багато в ньому вишукано-чоловічого, тому – Риб! Магнетична усмішка, магнетичні очі, а рученята простягнені вперед – ніхто не втече. (Мама додає: і не захоче втекти!) До спинного плавця Риба притислася малесенька русалка, спирається на лікті. Це так званий пам’ятник усмішці, його поставлено на честь якогось гумористичного фестивалю… Та мало хто посперечається: ця усмішка не жартівлива, ця усмішка не кепкує, вона зваблює. Поперед Риба – наче блакитно-зеленої води басейник. Тільки замість хвиль – великі шматки гутного скла, на якім яскраво-жовтою фарбою намальовані риби і риби. Це лишається незмінним, але все, що довкола, міняється із вражаючою швидкістю. Я маю на увазі графіті на стінах. Тут одне з небагатьох місць, де графіті не видається плюндруванням розкішної старовини, і графітчики тим активно користуються. Роботи змінюють одна одну швидко, вони щоразу інші і щоразу привабливі. Це не звичайна вулична босяцька забава, вони наче засвідчують: мистецтвом у цьому місті просякнуте все.

А може, ми повернемо не ліворуч, а праворуч. І там знов будуть риби. Паркан, що стоїть собі, нічого не загороджуючи, просто посеред двору. Паркан із риб – великих і малих, риб, що вистрибують із уявної води, одна поперед одної, світяться ребрами зі сталевого пруття, виблискують поливою з кольорового гутного скла. В усіх довідниках Відень – місто, прикрашене сотнями левів, а для мене крізь усіх цих левів, кам’яних чи кутих, проступає Відень – місто риб. Ми йдемо через Ринкову площу до скверу, що навпроти віденської Опери, а просто під нашими ногами, невидимий, несе свої брудні потоки закутий у брук Альс.

Не хочу звідси їхати…

Листи від мами 
Росія

Юра-молодший має 15 років, Варварка – 12 років.

Юра-молодший пояснює Варварці уроки.

– Якщо кагебісти були погані, то чому їх не прогнали?

– Ну… вони такі були… їх усі боялися.

– Вони страшні були?

– Дуже страшні.

– Розкажи мені, які вони були страшні… тільки… не дуже страшно, бо я злякаюся.

– Ох… Ну, добре. Я розкажу тобі про діда Панаса.

– Діда Панаса? А прізвище в нього було?

– Не було. То він тільки звався так – дід Панас. Як у грі в Панаса. «Панас, Панас, лови мух, а не нас». А по-справжньому його інакше звали.

– Він мух ловив?

– Та ні. Забудь про мух. Він розповідав дітям казки. По телевізору.

– Хіба тоді телевізори вже були?

– Авжеж, були. Це не так давно було. Тож про кагебістів. Кагебісти побачили, що дід Панас помалу українізує дітей. І дуже розгнівалися!

– Бо вони були проти України.

– Молодець! Бач, як ти добре запам’ятовуєш!

– Я завтра все одно забуду…

– А ти не забудь! Кагебісти розгнівалися і вирішили діда Панаса занапастити.

– …діда Панаса запанастити?

– Занапастити. Зробити йому погане. Але не змогли, бо його всі діти дуже любили, вони б відразу здогадалися, що це кагебісти його…

– Запанастили.

– Занапастили. І тоді вони привели діда Панаса у свою кагебістську контору і кажуть йому: «Знаємо ми, діду Панасе, чим ви займаєтеся. Більше ви, діду Панасе, дітей українізувати не будете». Злякався дід Панас, думає, ось і край йому прийшов. А кагебісти кажуть: «Треба було б вас…»

– Запанастити!

– «…занапастити. Але ми кагебісти добрі, ми лихого вам не заподіємо. Якщо ви зробите одну таку штуку…»

– Яку штуку?

– Вони дідові Панасу наказали під час дитячої казки сказати матюк! І тоді діда Панаса просто звільнили б, та й годі. Відправили б діда на пенсію.

– То він не погодився, правда?

– …

– Ну! Він не погодився? Кажи! Не погодився? Кажи, чого ти мовчиш, кажи!

– Він… не погодився.

Варварка обіймає брата міцно-міцно, аж ребра тріщать.

Бразилія

Інна має 23 роки, Юра – 22, Михалька – 20 років, Ольга – 18, Зоя – 14, Юра-молодший – 12 років, Варварка – 9 років.

Дівчата Гадові знали своє місце. А дівчат було п’ятеро: три Марії і дві Катерини. Марії звалися: Мар’яна, Марунька і Марійка, а Катерини – Катька і Катріна. Спочатку була Марунька, старша на рік, тоді Мар’яна, у якої з рота пахло смаженим насінням, тоді Катріна, що доводилася Мар’яні кузиною, а тоді була Катька – ця вміла готувати; останньою ж була Марійка. По суті вони були однакові. Кожна, заходячи у двір, прямувала до будинку, а не до повітки, як було слід. Кожна, заходячи до повітки, прикидалася, що таки сюди й хотіла. Кожна, зайшовши, найперше підходила до шафки з дисками, казала: «М-м!» – і намагалася виколупати нігтиком один зі щільного ряду дисків. Диски, щоправда, були різні, але то було занадто навіть для Гадової консервативності. Сам Юра сприймав таку однаковість поведінки дівчат як ритуал, і його роль у ритуалі була – сказати: «Лиши!»

Три Марії і дві Катерини, як одна, прагли відрізнятися від решти дівчат більшою демократичністю і більшою скромністю, дарма, що ці дві чесноти суперечать одна одній більше, ніж будь-яке чорне будь-якому білому. Проте три Марії і дві Катерини однаковісінько ображалися на Гадову заборону. Гад не бентежився, уже при Катріні знав, як діяти: поправляв пальцями її волосся і бурмотів: «Воно все брудне… зі сміттярки приніс… ходімо рученята помиєш…» І три Марії та дві Катерини однаковісінько м’якшали, а далі все було по-різному.

Дівчата знали своє місце, а сестри знали своє. І місце дівчат було за Гадовою спиною на волохатому, вкритому козячою шкурою сидінні Гадового мопеда. Іншим на це місце було зась. Жодна із сестер не сіла б туди, наче це щось непристойне. Не від людей, хоч і люди так само сказали б.

Місця сестер розподілялися так. Варварка їхала на мопеді з Юрієм-молодшим, завжди. Попереду них їхали Інна з Зоєю, позаду Михалька з Ольгою. Часом навпаки. Зоя часто мусила вести мопед сама, бо єдина з усіх не любила цього, і, на її біду, Інна це знала.

Юра їхав далеко попереду всіх, коли місце на мопеді позад нього було порожнім, дистанція бувала менша, та так було нечасто.

Однак дівчата Гадові знали своє місце, а сестри знали своє. І місце сестер було в будинку, а місце дівчат було в Гадовій повітці. Але те місце було вузьке, бо обминало дуже багато речей, серед яких першою була поличка з «музикою».

Надто багато людей різного віку і статі могли б легко заявити, що знають Юрека як облупленого, лише на тій підставі, що давали йому якесь нове ім’я. Однак чи хтось із них знав, що його любов до музики переважала любов до техніки?