Читати книгу - "Мануал до черепахи"

А то таки так, бо любов до музики не була вимушеною.

А от якби хтось запитав, чи переважала любов до музики любов до дівчат, уже половина або й більше відповіли б правильно. Любов до музики переважала.

Любов до музики не була взаємна, може, тому й так. Гад мучився з нею. Чи то слуху бракувало, чи то культури. Принаймні не бракувало терпіння. Із деякими записами він вів тривалу стратегічну боротьбу, як із неприступною дівчиною. Або ж наче дівчина з ворогом. Підстерігав, лестив, переконував, доки музика не розкривалася йому. Але й тоді не ставало краще – тоді починалися ревнощі, бо ніколи не знатимеш, чи музика віддає тобі стільки ж своєї краси, скільки зумів узяти від неї хтось інший. Юра не сумнівався: йому діставалося мало. Тому часто бував дратівливий.

Може, через те й віддавав перевагу мелодіям рідкісним, маловідомим. Колекціонером-меломаном він точно не був. Зате з такими мелодіями він чувся першовідкривачем, і це тішило його. Таким міг довіряти. Із таких вільно вибирав собі сам. Між такими слід було шукати його улюблене.

Проте це не означає, що про смітник він брехав. Хтось викидав бобіни – Гад підбирав, хтось викидав касети і платівки – Гад не гребував. Тому добірка в нього була неоднорідна: від старих вальсів до нерозбірливих дворових самозаписів.

Бачив, як і молодші, і ровесники брутально користаються музикою, щоб знаходити одне одного: вмикають свій плеєр трохи гучніше, ставлять собі мелодію на телефон, наносять зображення на футболки й рюкзаки, а головне – вставляють цитати з пісень у свої нехитрі розмови, листи – у всі свої письмові й усні декларації. І все тільки для того, щоб знаходити одне одного в натовпі, тому що немає в їхньому віці людей більш подібних між собою, ніж ті, хто слухають одну музику. Але варто стерегтися сказати «любить одну музику», бо що то за любов, коли після цього музика порожніє і стає самим лиш використаним символом? Колись і він так чинив. Таким він був. Тепер йому соромно бачити інших у цій ролі, під пахвами стає гаряче, і він відводить очі.

Найбільше Юра-старший боявся пов’язати ту чи іншу мелодію з тією чи іншою дівчиною. Бо дівчата люблять чіпляти на себе мелодії, дівчата взагалі люблять усе на себе чіпляти… Вони прикрашають свій зв’язок із тобою мелодіями, називаючи їх «наша музика». І тим невідворотно все псують. Бо що станеться, коли вона тебе покине? Відірве від тебе мелодію із м’ясом. А нащо тобі з м’ясом? Мелодія вже не очиститься від того м’яса ніколи. Доведеться з нею прощатися, яка б не була гарна.

Та й загалом дівчата погано поєднувалися з музикою. Деякі просто погано, деякі жахливо погано. Чого варта була ота дурепа! «Глубоко фіолєтово? Це тіпа панки, чи шо?» Годі й казати, що дурепа не стала ані Катрею, ані Марією.

Мелодії давалися Юрі важче, ніж дівчата, то й цінував їх більше.

Тут комусь стане цікаво, а чи кидали його дівчата? А звісно, кидали. Спочатку Марунька, тоді Мар’яна, тоді Катріна, що доводилася Мар’яні кузиною, а тоді була Катька, останньою ж – Марійка.

Бо однаковісінько були норовливі й не хотіли знати своє місце.

«Музика теж часом буває однакова, якщо бути щирим», – думає Зоя.

Вихід Варварки

Юра-молодший має 13 років, Варварка – 10 років.

Юра-молодший пояснює Варварці уроки. Важко йде заняття, Варварка нині вперта, як ніколи. Сидить на мокрій дошці гойдалки і хлюпає ніжкою в жовтому кирзаку по калюжі, що назбиралася під гойдалкою в прочовганій ямці. Юрі-молодшому дуже хочеться сказати: «Не хлюпай, води в чоботи набереш!» – але він не каже того, бо буде гірше. Юрі-молодшому дуже кортить сказати: «Не хлюпай, чорти б тебе хлюпали, ноги вже мокрі, застудишся. Що тоді з тобою робити?» – але не каже, бо Варварка у гніві нестримна. Тож Варварка бабрає кирзаки в калюжі й наспівує:

– Ой на горі гречка, сидить зайчик…

– Отож, земля кругла, точніше, має форму яблука…

– Ві-ін ніжками чеберяє… – Хлюп! – летять брудні бризки.

– …Сплюсненого з полюсів. Те, що земля – куляста…

– Земля-а пласка, сидить зайчик.

– Кругла, Варварко. Це довели…

– Плас-ка.

– …мандрівники, які пускалися в кругосвітні плавання…

– Пласка!!! – майже гримає Варварка.

Юра, розгублений, замовкає. Давно вже такого не було, щоб Варварка на нього кричала.

– Ну припини… А то не стану більше тобі розповідати. Ти ще й на уроці скажеш про трьох слонів або трьох черепах, на яких вона лежить.

– Не трьох. Одна черепаха.

– Га?

– Одна черепаха. Одна, а не три. – Для певності Варварка показує жменьку, складену човником.

– Хто тобі таке сказав?

– Ніхто… – злиться Варварка. – Зайчик-побігайчик.

Юра мовчить. Коли Варварка буває вперта, її дуже важко переконати. Треба чекати день або два, тоді Варварка може передумати. Бо те, що Варварка знає неправильно, вона вже не забуває, але з любові може поступитися. Тому Юра мовчить, чекаючи, що Варварка поступиться з любові. Її сердите личко м’якшає, Юра торкається гойдалки, і Варварка не б’є його, дозволяє взятися за ланцюг і трохи її розгойдати. Варварка розглядає свої підошви, ступає в калюжку й оглядає патьоки бруду на жовтій гумі. Юра тихо зітхає – минулося.

– Земля, – тихо починає Варварка, – лежить на одній черепасі. Черепаха хоче їсти. Дуже-дуже давно хоче їсти, але їжі для неї нема. Точніше, вона десь є, але ніхто не знає яка. Ніхто не знає, як із черепахою обходитися та чим її годувати. І через те черепаха пливе, куди бачить. Але коли-небудь станеться й таке: хтось розумніший за решту підійде до краю землі, звісно, з боку голови, а не з боку хвоста, і покличе черепаху так, як слід, і дасть черепасі годну для неї їжу. Тоді черепаха враз зупиниться, перестане плисти, і на землі припиняться всі вітри, і повернуться додому всі мандрівці, хоч би де вони плавали, хоч би з ким вони плавали, хоч би і з твоїм сраним Магелланом.

Листи від мами 
Пакистан

Інна має 25 років, Юра – 24 роки, Михалька – 22 роки, Ольга – 20 років, Зоя – 16 років, Юра-молодший 14 років, Варварка – 11 років.

Є дві стадії немитості посуду: коли в ньому зароджується життя і коли життя в ньому помирає.

Михалька обережно піднімає кришку каструлі, так, наче боїться, що з неї випурхне ціла хмара метеликів. Але метелики не випурхують. З каструлі погано пахне. Михалька вирішує лишити її під столом, накритою, ще на декілька днів, поки життєвий