Читати книгу - "Золотий Ра, Іван Іванович Білик"

зважаться перейти через пустелю й оселитися в цих чудових краях. Він уже встиг збагнути, що поблизу немає племен великих людей, а цих дрібнотілих: зовсім трошки. А чи не вийде й тут так, як вийшло в нас із псіллами, думав він, бо насамони свого часу теж прийняли псіллів гостинно й доброзичливо, а тепер кинулися шукати собі нових земель.

Сасанаса багато разів підсідав увечері до вождя дрібнотілих і при світлі вогнища намагався з'ясувати його думку, проте за минулий місяць він вивчив тільки десяток чужих слів, а як ти скажеш «пустеля», «тиснява» чи «переселення»? Він насилу пояснив, що час повертатися додому. Спершу це навіть образило вождя, бо той пишався перед сусідніми племенами своїми велетами, які вміли так далеко метнути спис, що наздоганяли й найпрудкішого зайця. Та потім вождь змирився й притих, а на прощання подарував кожному насамонові сережки з озерних перлів, яких у Великому Сірті ніхто зроду не ловив.

Дрібнотілі виряджали насамонів усім племенем і йшли за ними цілий тиждень, і цілий тиждень насамони не знали браку їжі та води, а потім, навчені гірким досвідом, взяли в дорогу кожен по два бурдюки.

Так вони щасливо дісталися захмарного житла Бога Південного Вітру, під яким було доста джерел. Лишалася ще половина дороги, але це для насамонів Було вже мовби спусканням з гори, додому підштовхував навіть попутний південний вітер, круто замішаний на піску.

Мало не загинули насамони від спраги тільки днів за два чи три від рідних країв. Піщана буря виявилася такою лютою, що не могли стояти на ногах, ледве не задихалися від піщаної куряви, небо й земля стулялись докупи й намагалися розчавити трьох украй виснажених юнаків. Найприкріше було загинути на порозі рідного дому, й зневірений Сасанаса сказав:

— Таке іноді траплялося й з іншими насамонами!

Він щосили кричав, але піщана буря вила тисячами шакалів, через те Сасанасу не чув ні Лан, ні Ва-гор, хоч усі троє лежали головами під однією козячою шкурою. Сасанаса мав на увазі те, що небо й земля вже не раз отако стулялись, про це йому розповідав іще дід. Таке стуляння означало, що боги проти замірів людей, а це ще дужче непокоїло Сасанасу. Невже старійшини тоді неправильно витлумачили свої сни?

Але Бог Південного Вітру та Бог Піску врешті стомились, а може, їм просто набридло мучити трьох смертельно виморених і до всього збайдужілих людей, бо хвилі піску в повітрі пом'якшали. Надвечір вітер зовсім ущух. Але насамони вирішили не лягати, а йти цілу ніч, бо бурдюки їхні спорожніли, та й від раптового похолодання ніхто б однаково не заснув. До того ж уночі менше катувала спрага.

Так потім вони робили ще дві доби: вдень пересиджували під скелею чи за барханом, де не так пекло, а перед заходом сонця вирушали в дорогу. А згодом боги зглянулися й послали їм великий кокосовий горіх. Він виявився майже стиглий, це додало насамонам потроху сил, бо вже закінчилася вся їжа, якою їх наділили були дрібнотілі люди на зворотний шлях.

Тож насамони дійшли до фінікових гаїв свого племені. Плодів на пальмах уже не було — одноплемінці давно пообтрушували, і все-таки виснажені насамони пролежали під пальмами цілих три доби, відпиваючись джерельною водою.

Додому вони прийшли з караваном єгипетського купця.

Одноплемінці зраділи своїм гінцям-вивідникам, разом із тим повідомили їм досить неприємну новину: Бог Південного Вітру висушив усі річки та озера країни, попереду напівголодна зима, а в псіллів — просто голодна, бо згорів од лютої посухи ввесь їхній урожай.

Серед насамонів ходила чутка, нібито псілли збираються йти війною проти якихось вітрів, але достеменно ніхто нічого не відав. Та якось до Сасанаси завітав старійшина сусіднього села псіллів і заходився розпитувати про подорож за піски.

— А то правда, нібито ви бачили житло Бога Південного Вітру?

— Щось бачили, та, може, не те, — відповів ухильно Сасанаса.

— Повинна бути біла гора, а з гори — дим.

Вони справді бачили там, далеко-далеко, білу гору, а з гори валував дим, і Сасанаса це підтвердив.

— А сережки ти приніс теж із тих країв? — спитав старійшина псіллів.

— З тих...

Старійшина дістав з-за пазухи таку саму перлину, підніс її до вуха Сасанаси й сказав:

— Така самісінька, як і в мене. Значить, він живе там.

Потім заходився докладно розпитувати дорогу. — Щоб дійти до тієї гори, — застеріг Сасанаса, — треба дуже багато води!

— А ми наберемо багато.

— Багато — це мало! — розхвилювався Сасанаса. — Треба дуже-дуже великі бурдюки!

— Ми візьмемо ще більші! А в нашого шамана є така стріла... — почав був старійшина, а тоді схаменувся й нічого далі не пояснив про ту стрілу.

Сасанаса ще дужче розхвилювався. Й не тільки через дурощі цих темних людей, які вирішили, буцім людина може змагатися з Богами Вітрів. Сьогодні він одкрив важливу таємницю псіллів...

Напівголодні насамони дожили до весни, а по псільських селах багато людей вимерло, й коли насамони вже готувалися переганяти на весняні пасовиська поріділі стада своїх кіз, у псільських селах знову заговорили про війну з Богом Південного Вітру; насамони вже були й забули про ті осінні нахваляння нерозумних людей.

Коли почали котитися кози, все плем'я псіллів зібралося в дуже важливий для себе похід. Якщо вони вб'ють Бога Південного Вітру чи бодай зіб'ють з нього пиху, то цей злий бог уже не зважиться випивати всю воду з їхніх річок та озер. А вони вірили в повну перемогу.

Села псіллів порожніли, за чоловіками йшли навіть діти та жінки, худі й виснажені голодом. У селах полишалися тільки геть немічні діди й баби. Кожен псілл мав за поясом бурдюк на воду, якою вони мусили запастися