Читати книгу - "Золотий Ра, Іван Іванович Білик"

з останніх перед пустелею джерел, а насамони, наставивши долоні дашком, дивилися вслід нескінченній вервечці псіллів і тільки розводили руками.

Весна була спекотна й суха, ще сухішого сподівались насамони літа, бо посухи понад Великим Сіртом тривали по двоє та по троє літ. Треба було заготувати якнайбільше саранового борошна, щоб, коли й не вистачатиме м'яса та молока, була бодай лемішка.

В таких клопотах і промайнула весна. Залишивши кіз на зубожілих клаптиках луків понад Великим Сіртом, старі та малі взялися до сарани, решта ж насамонів подалась трусити фініки, що росли аж на околицях їхньої землі. Дехто вже почав виглядати з походу псіллів.

— Уже час їм повертатися, — сказав Ва-гор.

Сасанаса, як завжди, змовчав, за нього відповів Лан:

— Бог Південного Вітру переможе дурних псіллів. А чого Сасанаса мовчить?

— Людина не може перемогти бога, — буркнув Сасанаса.

— А якщо проти одного бога зразу багато людей? Сасанаса махнув рукою, тоді так само зробили Лан та Ва-гор. Цієї зими Сасанасу обрали до числа молодших старійшин, хоч він іще не мав жодної жони — тільки збирався вперше одружуватися. Розум Сасанаса мав, але про псіллів і з таким розумом нічого не можна було сказати.

Тим часом вітер не вщухав удень і вночі. Це можна було розуміти по-різному. А потім одного вечора він ущух, уночі була перша за ціле літо справжня злива, вітер повіяв з моря, верховий, і насамони вже не знали, що й думати. Перші псілли з'явилися після п'ятого дощового дня. Насамони дивились на понівечених пустелею людей і нічого в них не питали, а ті мовчки плентали до своїх спорожнілих сіл.

— Що вони тільки їстимуть узимку, — сказав Лан. — Он яка лев'яча трава буяє на їхніх нивах!

— Травою людського черева не натопчеш, — погодився Ва-гор.

А Сасанаса тільки глянув у бік пустелі. Плем'я лаштувалось вирушати на нові землі з початком зими, коли сонце качатиметься десь там, поза великою Лівійською пустелею, тут бодай вряди-годи випадатимуть дощі, а плем'я запасеться достатньою кількістю їжі.

Тепер же можна було сподіватися всіляких змін.

Шостого дощового дня з пустелі приплентало ще зо п'ять десятків псіллів, і тоді Сасанаса вже спитав у них сам:

— Більше ніхто не врятувався? Псілли тільки покрутили головами:

— Ніхто...

Вже згодом насамонам стали відомі подробиці. Багато псіллів загинуло ще дорогою в той бік, діти падали як мухи під ударами сонячного проміння, сконало від спраги чимало дорослих чоловіків і жінок, але переважна більшість дійшла до захмарної оселі Бога Південного Вітру. То була справді вона: так змальовувалась оселя і в переказах псіллів. Біла гора, а з гори — дим. Однак до гори ніхто не зміг долізти, вона була закута в кригу та вічні сніги. Дехто хотів уже повертатись тією самою дорогою додому, але решта вирішила дістатися знайденої Сасанасою та його двома товаришами щедрої землі. Однак почались нескінченні піщані бурі; майже всі псілли залишилися в чорних пісках. Так покарав їх усемогутній Бог Південного Вітру.

Так і насамонам відпала потреба кидати рідну землю й переселятися в чужу, бо кожна земля любить своїх діток, а чужих рано чи пізно відкидає геть.

Лівія та лівійці

Ця історія, певно, подобається і йому, бо Геродот раптом знімає з голови крислатий петас і заходжується пильно його роздивлятися. Я вже знаю його рефлекс і мовчу. Він спершу повісить петас на коліно й аж потім обізветься. Але цього разу, тримаючи капелюх у руці, він махає собі ним, як віялом, розігрівшись від самої згадки про вбивчі лівійські вітри. Я змушений порушити мовчанку перший.

— Раніше ти начебто полюбляв носити кюне — шапочку з собачої шкіри...

Але він пускає мою репліку повз вуха й каже своє:

— Я зроду не бачив здоровіших людей за лівійців. Мені розповідав один їхній жрець, нібито всі людські недуги — від флегми, а флегма, як відомо, збирається в голові. То лівійці що роблять? Коли дитина ще мала, беруть жмутик овечої вовни, — тільки щоб була з сіркою, брудна, — запалюють і припікають дитині скроні. Тоді флегма в тілі не стікає вниз. Через те в лівійців на скронях сліди від опіків... Інший же лівієць мені казав, ніби вони не їдять яловичини й од того такі здорові. Свинини, до речі, теж не їдять. Колись лівійці з дельти Нілу запитали в оракула бога Аммона, з якої це речі вони мають не їсти того та того, адже вони не єгиптяни, в них своя мова й свої боги. Оракул же відповів тим лівійцям: уся земля, яку в повінь заливають води Нілу, — це Єгипет, по-їхньому Хем, і все населення в тій землі — єгиптяни, незважаючи на мову та богів. З дельти Нілу звичай не їсти коров'ячого м'яса поширився на всіх лівійців. Причина ж, як на мене, дуже проста: велика повага до єгипетської богині-корови Ісіди. Цієї заборони дотримують навіть жінки з тамтешніх еллінських міст.

— Ісіда — богиня єгипетська, — нагадую гостеві.

— Боги скрізь одні й ті самі, — відповідає він.

Це вже не вперше. Він мав лише додати, що ті самі небожителі мають у різних народів різні імена. Це я вже затямив. Тоді він сказав, ніби одні й ті самі божі імена бувають у дуже віддалених народів. Елліни, мовляв, запозичили в єгиптян імена майже всіх богів, навіть Афіни й Посейдона. А я заперечую йому — наша наука це вже давно спростувала: Афіну, Зевса, Посейдона та інших нібито «олімпійців» насправді породив ще доеллінський, прадавній Крит.

— Це ви вже вирішили остаточно? (Геродот сипле скалочками