Читати книгу - "Вітряк, Славчо Чернишев"

здалося, що блукати серед цієї проклятої пустелі зовсім безглуздо.

— От дурні… — перший розчарувався Сашо. — І чого ми отут лазимо! А в печерах тепер така прохолода…

Всі промовчали. Навіть Колка не визнав за потрібне відгукнутись. Нарешті почались алеї. Тут було ще затишніше, але й пекло дужче. Хлопці почали оглядати чепурні модні будиночки, та крізь опущені на вікнах жалюзі важко було визначити, які з них незаселені. Довго ходили. Страшенно хотілося пити, але ні колодязя, ні водопроводу не було. Мабуть, дачники ходили по воду аж у місто. Деякі дачі хлопцям дуже сподобалися. Особливо одна вілла, яка мала форму корабля.

— І все-таки цілковита відсутність смаку! — сухо зауважив Андрій. — Певно, це дача якогось багатого й тупого торговця овочами. Стільки грошей даремно витрачено. Добре його, йолопа, обдерли.

Вони оглядали все, неначе думали купувати. А потім вирішили, що все з'ясують в управі.

Дачі були за дюнами, на горбі. Звідси відкривався чудовий вид на море, а на заході зеленіли лани, невеличкі виноградники і ліс. На обрії здіймалося не дуже високе, паралельне морю пасмо гір. На півночі стирчав вітряк, схожий на чорного, знесиленого спекою птаха з безпорадно опущеними крилами. Тепер він здавався хлопцям дуже старим і потворним. І там було пусто й безлюдно, як і в усій розпареній від спеки околиці.

Вони вийшли на край схилу. Кроків за п'ятсот від них біліла невеличка вілла, потопаючи в темнозеленому вінку кипарисів, поблизу — палкою кинути — пашіли дюни. Дача й справді була хороша. Можливо, через це, а може й тому, що вілла стояла самотньо, далеко від інших багатих, але зроблених без смаку будинків, вона зразу всім сподобалася. Будинок тулився серед низьких дюн, порослих чагарником.

Крім живоплоту з кипарисів, дача була огороджена густими рядами колючого дроту. Жалібно заскрипіла залізна хвіртка, і хлопці ввійшли на подвір'я.

Як досвідчений слідопит, Сашо одразу зробив висновок:

— Тут люди не живуть!

Вони обійшли навколо дачі, заглянули в щілину опущених жалюзі і, нічого не помітивши, вирішили подзвонити, рискуючи порушити відпочинок дачників. Як можна було й сподіватися, дзвоник не працював. Постукали — ніхто не вийшов. Хлопці зраділи, а все ж, були не зовсім впевнені. Їм хотілось якимось чаклунським способом опинитися в управі і пересвідчитись, чи буде дача «їхньою». Звичайно, це не завадило хлопцям добре обстежити подвір'я і встановити, що будиночок має чорний хід, мансарду, де можна було обладнати спостережний пункт і, що найважливіше, є чудова водопровідна колонка та невеличкий басейн. Хлопці відкрутили кран, покуштували воду — хороша. Можливо, так здалося через те, що вода була холодна, як лід, чи тому, що їм дуже хотілося пити. Крім того, була й електрика.

— Кращого нічого й шукати! — вигукнув Сашо. — Тільки трохи далекувато від затоки. Де ми залишатимемо барку?

Про це ніхто й не подумав. Хлопці розчаровано мовчали. До того ж виникла й інша незручність: старик не міг не догадатися, що вони живуть тут і стежать за ним. Але, як сказав Максим, ініціатива була на їхньому боці. Доки він зрозуміє, в чому справа, хлопці зберуть стільки фактів, що можна буде вчасно передати його в руки міліції.

Юні слідопити полягали в густій прохолодній тіні кипарисів і почали міркувати, що робити з баркою. Виникали найрізноманітніші пропозиції, але жодної розумної. Виходило, що вони змушені відмовитись од барки, залишивши її на якорі біля рибальської набережної. Як пристань, так і набережну охороняла вночі морська варта, отже, їх корито буде в безпечному місці. Коли б тільки дача була вільна!

Максим по-хазяйськи причинив залізну хвіртку, і всі пішли оглядати околицю. Хотілося побачити, що розташовано на півночі. Два осипи — один крейдянобілий, високий і крутий, другий — трохи менший — створювали з південного боку затишний вибалок. Хлопці попрямували туди, і перед ними заблищала тиха, мов скло, річечка.

— Ти диви! — буркнув Андрій. — Десь тут недалеко є джерело!

А річечка насправді витікала з середини вибалка. Вище, з західного боку, він був схожий на пересохлу долину. Джерело заросло густозеленою травою й кущами. Колка вліз у болото, інші його витягли. Нагнулись над джерелом. Вода була чиста й прозора. Видно було каміння на дні. Опустивши ногу в річечку, Колка весело заверещав:

— У-у! От холодна! Як лід!

Максим нагнувся й напився води.

— Як лід! Така сама, як з колонки…

— Так вона ж, мабуть, звідси й іде, — догадався Андрій.

— Ось! Ось труба! — з радістю винахідника вигукнув Сашо. — Бач, як високо її вставили, щоб не замулювалась. Майстерно зроблено!

— Колка, ану спробуй дно, — сказав Максим.

Хлопець ввійшов у холодну воду по саму шию.

— Ого! Глибоко! Наче так собі річечка, а виходить, і холодна, й глибока. — Він виліз із води, клацаючи зубами, весь синій, і розпластався на сухій землі.

— Знаєте що? — голосом переможця вигукнув Сашо. — Тут будемо залишати барку!

— Я для того й сказав виміряти глибину, — обізвався Максим, який у цей час щось підраховував.

— Ну й гаразд, — збуджено говорив Сашо. — А ввечері будемо ставити вартового. Так тільки, для годиться, щоб зручніше було стежити за дідом.

— Браво! — поплескав його по плечу Максим. — Оце вже твоя ідея!

— Тільки добре треба її охороняти, щоб той божевільний не попсував, — обережно вставив Колка.

Вмить усіх охопив страх за барку. Кожен уявив, що старий дід уже потрощив їх любе суденце, і шалена ненависть закипіла в їхніх серцях. Колка схопився, мов несамовитий.

— Нехай тільки спробує! — стиснув він кулак і вигукнув — Я йому макітру розсаджу! Хай так і знає!

Максимові стало смішно:

— Ну досить, досить… По-перше, ми ще не вирішили… Та й дача може виявитись зайнятою.

Це нагадало хлопцям, що час уже рушати. Назад іти було не так важко, бо вони плекали надію