Читати книгу - "Вітряк, Славчо Чернишев"

влаштуватися в цьому чудовому місці. Крокували швидко, охоплені думками. Ввійшли в місто. Коли проходили повз великий будинок, обгороджений високим муром, хтось двічі вигукнув несміливим голосом: «Сашо!.. Сашо!..» Здригнувшись від несподіванки, хлопці повернулись назад, але нікого не помітили. Але Сашо впізнав голос і угледів над муром усміхнене обличчя Доменіки.

Дівчина дивилася на нього ласкавими й щасливими чорними очима.

Сашо мимоволі підійшов до муру. Доменіка ще вище підтяглася навшпиньки й радісно шепнула:

— Батько не лаяв мене. Він уже змінився. Дозволяє мені дружити з вами. — І, лукаво моргнувши, вона зникла за високою огорожею.

Сашо постояв, мов приголомшений, і пішов до хлопців, які чекали, здивовані не менш за нього. Сашо ніяково зупинився. Хлопці запитально дивилися на нього. Він махнув рукою.

— Н-ну? — винувато белькотів Сашо. — Що таке?

— Це ти скажи, що таке! — невблаганно промовив Колка.

Сашо хотів був признатися, але щось його зупинило. З якої речі? Це його особисті справи!

— Казала, що хоче в кіно, — сам не знаючи навіщо, збрехав він.

— Невже? — свиснув Колка. — В обід верещала, як божевільна, а тепер — у кіно! Дуже лагідним став Мортій!

— Дівчата! Хто їх зрозуміє! — приховав за філософськими фразами істину Сашо.

— Значить, — зробив Колка висновок, — будеш зятем бакалійника!

— Досить! — гримнув Максим. — Знову починаєте!

— І починатиму! — закомизився Колка. — Хіба не видно, що Мортій тут щось задумав? Через те й дозволяє їй! А наш осел і вуха розвісив!

Максим зареготав:

— Ха-ха-ха! І що ти ото мелеш! Сам ти осел!

Андрій теж засміявся. Сашо теж, але не дуже голосно. Відчував за собою провину. І справді, чому він не сказав їм правди? І сам себе заспокоїв: «Це не їхнє діло!» Але десь у душі осіло тяжке, недобре відчуття. Будучи фантазером, він все-таки не любив дурити своїх товаришів. А тепер ніби щось підбивало його. Чи бува не Доменіка винна в цьому?

Управа була замкнена. Покрутившись біля величезного витертого багатьма руками турецького замка і побачивши, що нічого зараз не вийде, хлопці ліниво посунули розжареними кам'янистими вуличками. Посідали в тіні морського парку. Він був маленький, — купка дерев, — але добре впорядкований, чистий і здавався в цей жаркий літній день тінистим оазисом. На лавах читали й куняли дачники. Хлопці вибрали найкраще місце в холодку і стомлено сіли на лаву. Перед заходом сонця пішли на пляж, довго купались, а потім, згадавши, що життя в містечку, певно, починається ввечері, коли настає прохолода, вони, свіжі й бадьорі, знову попрямували до управи. На жаль, голови управи не застали. Секретар, невеличкий на зріст чоловічок з лисим тім'ям і блискучими потертими рукавами піджака, певно, колишній писарчук, запропонував їм свої послуги. Хлопці чомусь думали, що лише голова може вирішити таке важливе питання, і промимрили, що почекають надворі, бо справа у них серйозна. Секретаря це образило.

— Та ви скажіть, по що прийшли, а там видно буде, може, і я вам допоможу, — з гідністю промовив він.

Не сподіваючись на успіх, Максим коротко пояснив, у чому справа, не проминувши згадати, що капітан Нако доводиться йому дядьком. Чоловік мовчки почухав лисину.

— Ага… Дача Чепкова… Вілла «Райна». Націоналізована.

— А не зайнята? — запитав Максим.

— Вільна… Справа в тому, що там немає меблів.

— Нічого, — пожвавішав Максим. — Ми люди моря. Спатимемо на підлозі. У нас є чим вкриватись.

Чоловічок покрутив лисою головою:

— Нічого не вийде.

— Чому? — невдоволено запитав Максим.

— Чому, питаєш? Ну, як вам сказати… Ви ж іще малі.

Максим скипів.

— Ми дачники, і якщо нас батьки відпустили, значить, ми вже не маленькі! — ображено відповів він, підкресливши слова «не маленькі».

— Ну й живіть собі у дядька Нака, хто ж вам не дає. Дача для гостей.

Максим сердито махнув рукою:

— Побачимо, в чому тут справа! То меблів немає, то для гостей! Побачимо!

Розсердившись, хлопці вийшли й подались до бай Нака. Хотіли попросити його, щоб сам поговорив з головою. Марно тільки час згаяли з цим бюрократом!

Бай Нако чистив на подвір'ї свіжу рибу. В місто він не поїхав. Усі четверо стали навколо нього, і Максим тактовно, здалеку почав пояснювати, що, мовляв, буде краще, якщо вони переберуться в якусь із дач, що немає ніякої потреби завдавати клопоту його сім'ї, що незабаром повернеться його син, а вони, мовляв, думають лишитися тут аж до початку навчального року. Вони, звичайно, заважатимуть, та й взагалі, навіщо турбувати людей. Максим серйозно побоювався, щоб бува капітан не поламав їхніх планів. Бай Нако чистив рибу, мовчки кивав головою і посміхався у вуса.

— Шибеники! — добродушно сказав він. — Що ви мені баки забиваєте? Знову якісь витівки у вас в голові, не інакше! Чи бува не скарб відкрили?

Максимові раптом захотілося розповісти все дядькові, але він рішуче утримався, тому що насправді ще нічого певного не було, йому самому в цю мить усі підозри здалися смішними й безглуздими. Махнувши рукою, хлопець роблено усміхнувся:

— Насміхайся, насміхайся! І навіщо ото нагадувати, аби тільки нас дратувати? Ти б краще сказав, чи говоритимеш із головою про дачу Чепкова.

— Була колись Чепкова!.. — суворо зауважив капітан. — Можу поговорити. Чому б не поговорити? То я вас і тут цілими днями не бачу, а там і поготів. Обережно, чуєте? Не забувайте, чиї ви, хлопці!

Бай Нако вмився на кухні, і вони пішли. Голова управи тільки-но звідкілясь повернувся. Капітан зайшов до нього, поговорив, і справа була вирішена. Зрадівши, хлопці надавали цілу хуру обіцянок оберігати народне майно, заповнили адресні листки у секретаря, який, — наче й не було нічого, люб'язно передав їм низку ключів, і випорхнули надвір. Бай Нако вибіг за ними:

— Гей, шибеники! А могорич буде? Закуска моя.

Посідали в