Читати книгу - "Астра, Олександр Міхед"

дипломатичні проблеми, — відказує Ніна.

Слово бере Павло:

— Мені взагалі це теоретизування про етикет війни, яку можна вважати правовою, дуже нагадує наші ЗМІ. Все залежить від форми подання. Яку інтонацію обереш. Чи назвеш помилкову атаку своїх на своїх «дружнім вогнем», а могильні плити покажеш лише у стовпчиках статистики. Маючи таку суху теорію, можна спокійно підкорювати світ. І не зважати ні на що.

Петро підхоплює:

— У мене коротка репліка. Здається, спроби унормувати війну, перевести у сферу права безнадійно застрягли в минулому. Це — ще одна форма суспільного договору. Ілюзія впорядкованості хаосу, в якому живе людина.

Піднята рука Дениса.

— Дякуємо всім. Пропонуємо зробити паузу на обід.

— І продовжити обговорення, — додала Іра.

— О так. Ще той трешачок буде, — із притиском сказав Алік.

***

Найбільший конфлікт того дня назрівав під час обговорення ще одного українського тексту. Уривки з «Літопису» Самійла Величка.

Хоч ми й поїли, і пообідня важкість розлилася тілом, та обговорення відразу ж пішло на підвищених тонах. Денис не встиг запитати: «Хто хотів би почати розмову?», як Ніна взяла слово:

— Я воліла би почати з подяки організаторам Семінару. Завдяки вам, друзі, — вона підняла очі на Іру та Дениса, — я прочитала уривки цих двох текстів. Ну, Пилипа Орлика та Самійла Величка. І завдяки цим десяти сторінкам почала набагато краще розуміти локальну дупу, в якій ми живемо.

Ми вибухнули сміхом від офіційності її інтонації.

— Локальну? Це як? — крізь сміх перепитав Алік.

— Бо глобальна дупа постає вже з інших текстів. А тут уже або напитися, або застрелитися. Третього не дано, як казали класики.

Ще одна хвиля сміху.

Піднята рука Дениса:

— Прошу, давайте заспокоїмось.

— І спробуємо поговорити про текст, про який, як показує наш досвід, дуже складно говорити спокійно, — додає Іра. Це був чи не єдиний раз, коли модератори дозволили собі оцінні судження.

Зависла пауза, семінаристи збиралися з думками, щоби спрямувати гнів хоч у якийсь конструктив.

— Гаразд, я скажу, — слово взяв Петро, вдаючи, ніби відчуває відповідальність за всю групу. — Уривок, долучений до нашої програми, розповідає про становлення Богдана Хмельницького як лідера нації. Одначе методи, якими він користується, надто вже нагадують сучасні українські політичні реалії, — відчувалося зусилля, що його докладав Петро, аби цієї миті не дивитися на депутата правлячої партії. — Я кажу про епізод, коли Хмельницький хитрощами підпоює Барабаша, як ось тут, — Петро веде пальцем по роздруківці. — «Полковник був досить утомлений міцними трунками, і, як це властиво людській натурі, сон зморив його». Хмельницький, який не вживав алкоголю...

Денис підняв руку. Час вичерпано. Іра обводить нас поглядом.

Група, єдине ціле, ламає правила. Йде проти системи заради спільних інтересів. Тоді ми цього не усвідомлювали. Просто кожен підтримував думку Петра. Тієї миті він був фактичним лідером, якому ми передали наш час і наш голос.

Денис розгублено вишкірився:

— Прошу продовжувати.

— Дякую. Далі, як у справжньому пригодницькому романі, Хмельницький цупить, — на мить на чолі Петра з’являється зморшка, ніби відбиток сумніву, «звідки це слово», але відразу ж провадить далі, — цупить барабашеві речі — шапку і хустку. І посилає гінця до резиденції Барабаша. Там розгублена дружина бачить речі свого чоловіка, наче гарантії, та віддає посланцеві так звані привілеї — знаки влади Барабаша. Хмельницький віроломно захоплює ці знаки і далі...

Петро дивиться на Дениса, той знизує плечима:

— Прошу, продовжуйте.

— Я розумію, що це не аналіз уривку. Голий переказ. Але це той випадок, коли просте переказування страшніше за аналізування. Хмельницький тут не політик, не державець, а герой казки про Іванка-дурника. Ну, не дурник, але й розумним його назвати складно. Кмітливим хіба що. Але не мудрим — це точно. Це — не національний герой, на рахунок якого не виникає жодних сумнівів. Ні. Це якийсь брехливий прудконогий Одіссей, який радше викрутиться, ніж прийме зважене рішення. Я розумію, це все звучить дуже наївно. І я знаю ціну політики і політиків... Але це той випадок, — він шукає очима Ніну і Марину, — як ви казали? Болить? — вони кивають. — Болить.

Пауза, Павло піднімає руку:

— Тут іще один важливий момент про Хмельницького. По тексту Величко підводить до думки, а в кінці вже прямо говорить про богообраність Хмельницького, його «даний від Бога розум»: «Бо всемогутній Бог і всього живого Творець побачив польські гонори і пригнічення рабів своїх, малоросіян, — так гнітили колись ізраїльський люд єгиптяни. Бог послав їм, як Мойсея, людину на ймення Богдан, і дав йому підставу віднайти малоросійському народу сподівану свободу».

Павло підводить очі. Бачить підняту руку Дениса. Знову ніхто не просить слова.

— Звісно, з історичної перспективи представлення гетьмана як намісника Бога на землі відповідає традиції та намаганням державотворення. Але сам вибір такого хитро зробленого намісника кидає тінь на Бога та ідею влади як такої.

Пауза. Марина піднімає руку.

— Прошу, Марино.

— Дві речі. Хмельницький написав листи до «коронного гетьмана Потоцького й до інших». Листи ті мали на меті «завести та обдурити поляків, стримати і відволікти їхні військові приготування». Тобто, знову повертаємося до сказаного раніше, — Марина розуміла, що вона не Петро-Павло і семінаристи не дадуть їй час і право бути їхнім голосом. — І друге. Ще одна суто українська історія, на яку, певно, всі звернули увагу.

Розгубленість на обличчях. Зацікавлення модераторів.

— Йдеться про двох гетьманів, які відразу ж починають ділити владу. У цьому випадку — читача. Гадаю, кожного спершу здивували, а потім роздратували примітки до цього тексту.

Семінаристи зашурхотіли роздруківками і активували вже поснулі планшети.

— Ве Шевчук, — відшукав Алік стислу анотацію до уривку.

— Так, Валерій Шевчук. Я спеціально ще вдома погуглила, хто такий. Кажуть, класик української літератури. Крім історій про стародавні часи зробив багато перекладів текстів того періоду. І, звісно, коментарів до них.

— Хоч би за це не брався, — прошепотіла Ніна.

— І виходить, що своїми примітками він фактично знищує достовірність слів літописця. Або ж ставить під сумнів. У мене особисто виникає враження, що він просто випендритися хоче. Не знаю, йому історія геть не важлива, а наче хоче показати свою зарозумілість.

Денис та Іра підняли руки. Вони закінчили обговорення. Поки зовсім не втратили своєї влади над нами.

***

На вечірній репетиції ми майже не сварилися, одначе рухалися надто повільно. Товща тексту і сенсів не давала можливості просуватися швидко. Хор виходив атональним незгірш якоїсь авангардної постанови. Заспокоювало, щоправда, те, що в античних виставах хор завше був голосом народу. І