Читати книгу - "Астра, Олександр Міхед"

атональність, нестрункість голосів тільки підкреслювала відносність поняття «більшості».

Ми розбирали ролі, проникали в мотивацію кожного персонажу. Якось там відкривалося друге, третє дихання. Енергетики нам не були потрібні. Текст заряджав. Кожен отримував своє задоволення від спільної роботи. Свій маленький катарсис, і ділився ним із іншими.

Поступово історія про поховання Антигоною тіла брата набувала сенсу. Ставала ближчою крізь століття.

15

Вночі знову прийшли мерці. Сутності, душі, що рухалися невпинним потоком і проходили крізь мене. Хтось минав мене, обдаючи на мить холодним диханням. Але більшість болісно продиралася крізь мене. Роздирали діру в моїх грудях. Кожен наступний спрямовував руки в неї та пролазив крізь мене, як крізь портал чи нору. Мерці робили маленькі кроки, ніби справжні голлівудські зомбі. Та їхні обличчя були болісно знайомими. Я точно бачив ці обличчя, однак уві сні не міг пригадати імен. Я був фільтром, який їх пропускав. Дверима, які випускали їх назовні.

«Позови меня с собой» Пугачової вирвало мене зі сну. Але біль у грудях і відчуття внутрішнього розлому робили прокидання нестерпним. А тут іще й Пугачова в якості будильника. «Астра» точно мала специфічне почуття гумору.

За сніданком, сірі й не усміхнені, ми мугикали мотив «Я приду сквозь злые ночи, я отправлюсь за тобой». Але ніхто не ділився своїми жахами. Все й так було написано на наших пожмаканих обличчях.

***

П’ятий день Семінару.

— «Рівність і свобода», — оголосив Денис із посмішкою, що пристала до його обличчя, мов пляма, яку не можливо відтерти.

Перший текст — «Про свободу» Джона-Стюарта Мілля. Ми говорили про різні моделі суспільства, які він наводить. І кожна з них неминуче закінчувалася деспотизмом — більшості над меншістю, меншості над більшістю, народу над правителем і, звісно, навпаки. Говорили про його основну тезу: втручатися в життя інших людей слід лише за умови, що вони можуть зашкодити іншим. Мілль знаходить виправдання деспотизму лише в одному випадку — на рівні країн. «Коли йдеться про народи варварські й коли при цьому дії мають на меті прогрес і насправді ведуть до прогресу». Після цього ми неминуче перемикнулися на війну в Іраку.

— Старші брати завжди хочуть дати прочуханку молодшим і показати, як треба жити. Як і в житті, так і в політиці, — підсумував Павло.

Денис підніс руку.

Ми так і не поговорили про найважливіше. «Астра» точно мала гумор і дарувала натяки, впевнена, що ніхто їх не зауважить. «У давні часи визнавалося за необхідне існування в суспільстві такого хижака, який був би доволі сильним, щоби стримувати інших хижаків і охороняти від них слабких членів суспільства; однак оскільки владар хижаків був теж не проти скористатися отарою, яку він оберігав, то через це кожен член спільноти відчував необхідність бути завше назирці проти його дзьобу і кігтів».

Але ці знання давно втрачено.

***

Після короткої паузи зав’язалося запекле обговорення. М’яка посмішка і голос Іри мали згладити суперечки:

— «Маніфест комуністичної партії». Карл Маркс і Фрідріх Енгельс.

Алік уже тримав підняту руку.

— Так, звісно, прошу.

— Дякую, — Алік дивувався з власної сміливості першим узяти слово. — Дивно, що цей текст у підбірці «Рівність та свобода», — пауза. — Гадаю, в нашому контексті йому місце в «Конфліктах у суспільстві». Цей маніфест мав надто багато наслідків для нас і наших родин.

Пауза.

— У мене все, — розводить руками Алік.

— Давайте я, — Павло, як завжди, хоче говорити від імені всіх. — Скажу відверто — надто суперечливі почуття. З одного боку, читаєш усе, наче про сьогоднішній день — буржуа ті самі капіталісти, буржуазна побудова країни — та сама глобалізація. Нічого не змінилося. І відчуття розчарування в системі те саме. Здається, цей текст просто потрапив не в ті руки і вони сильно ...

Піднята рука Дениса. Марина бере слово.

— Не думаю, що текст потрапив не в ті руки...

— Я не це мав на увазі, — встряє Павло.

— Прошу. У вас уже був час для висловлення, — обрубує Денис.

— Мені здається, що в Україні, де в центрі столиці досі стирчить пам’ятник Леніну...

«Сподіваюсь, недовго йому лишилося», — чомусь промайнуло у свідомості.

—... і ще болить ця вся історія, не можна просто так узяти і з холодним розумом прочитати і сказати: «Тут нормально, а ось тут уже перегнули».

— Прошу, не замикайтеся, говоріть до всіх, — Іра м’яко спрямовувала розмову.

— У мене все, — кидає Марина.

Павло втрачав авторитет. Петро намагався врятувати ситуацію.

— Гадаю, Павло просто не розрахував час і не зміг висловити всі свої аргументи. Погоджуюся з Мариною. Та все ж хотілось би розвинути думку Павла і не зациклюватися на переказуванні сімейних історій. Суперечливість маніфесту і вибуховість ідей, закладених у ньому, особливо виразні з другої половини тексту: «У пролетарів немає нічого свого, що треба було б охороняти, вони повинні зруйнувати все, що досі охороняло і забезпечувало приватну власність»... Це як? Я хочу запитати ще раз: це що таке?

Денис підвів руку. Ніхто не просив слова.

— І вже наприкінці, — провадив далі Петро, — серед 10 пунктів, кроків, що їх треба здійснити. Наприклад, четвертий пункт: «Конфіскація майна всіх емігрантів та бунтарів». Це як узагалі? Ми тут говорили про владу більшості. То це вже навіть не влада більшості, а відвертий фашизм. Дякую. У мене все.

Пауза.

І далі були сімейні історії. Про бабусів-дідусів, людей іншої епохи, які не розуміють хаосу сьогодення. Про батьків, які з пекучою ностальгією згадують радянський час і зарплатню, на яку можна було дозволити собі все. Все, що можна було знайти на порожніх полицях магазинів. Був і Голодомор, і дисиденти. Короткими чергами, по 45 секунд, історії болю, замовляння сімейних травм, вистрелювали з одного кінця круглого столу в інший.

Я попросив слово останнім:

— 45 секунд, — попередила Іра.

— Хотів зачитати початок маніфесту. Фраза, що передає всю суть нашої історії: «Історія всіх спільнот, що існувала донині, була історією боротьби класів». І тут само, — провів пальцем по роздруківці, — розшифровка — «Вільний і раб, патрицій і плебей». Той, хто утискає. І той, кого пригнічують.

Дивлюся на Дениса, він призупиняє годинник. Часом і модератори ставали на наш бік. Невільники, які допомагали іншим рабам.

— У цих словах — уся суть. Не мрій про свободу. Не мрій про рівність.

Все вигадка.

Все ілюзія.

— І вже в кінці: «Політична влада — це організоване насилля одного класу для пригнічення іншого». Неважливо, що між цими фразами 70 чи скільки там років життя наших рідних і ще 20