Читати книгу - "2061: Третя одіссея, Артур Чарльз Кларк"

активно зондуючи його радіолокатором через невигадливу антену-«тарілку», краями якої стали схили невеликого метеоритного кратера діаметром десь метрів сто.

— Так, — сказав доктор Вілкінз, — ми часто спостерігаємо Європу та Іо. Однак промінь нашої антени направлено чітко на Люцифера, тому ми можемо бачити їх лише кілька хвилин, поки вони проходять на його тлі. А ваша гора Зевс якраз на «світлому боці» Європи, тож у ті моменти вона від нас захована.

— Та я розумію, — дещо нетерпляче відказав на те ван дер Берґ. — Але чи не могли б ви трохи відхилити той промінь, щоб можна було глянути на Європу ще до того, як вона зіллється з Люцифером? Щоб глянути на її «світлий бік», вистачило б відхилення і на якихось десять чи двадцять градусів.

— Щоб зазирнути Люциферові за спину й поглянути Європі прямо в обличчя, поки та буде на дальній стороні своєї орбіти, вистачило б і одного градуса. Але тоді вона буде від нас більш ніж утричі далі, і наша антена зловить лише соту частину відбитого сигналу. Однак цього може вистачити, треба спробувати. Тільки дайте мені інфу щодо частот, обвідних хвильових пакетів поляризації та всього іншого, що, на думку ваших колег, може стати нам у пригоді. Щоб нашвидку сформувати фазозсувальну схему, яка відхилить промінь на пару градусів, знадобиться зовсім небагато часу. Більше сказати не можу: досі ми ніколи такого не робили. Хоча, мабуть, спробувати було варто… До речі, а що ви сподіваєтеся знайти на Європі, крім льоду та води?

— Якби я знав, — підкреслено бадьорим голосом відповів ван дер Берґ, — то й не просив би допомогти, згодні?

— А я, якби знав, то й не просив би визнати моє співавторство, коли публікуватимете результати свого дослідження. Шкода тільки, що моє прізвище за алфавітом іде після вашого: лише через одну літеру «ван дер Берґ» стоятиме в списку вище за «Вілкінза».

Це сталося рік тому. Радарне сканування, проведене на такій величезній віддалі, не було достатньо якісним, а відхилити промінь антени, щоб глянути на «світлий бік» Європи безпосередньо перед тим, як вона зайде за Люцифер, виявилося набагато складніше, ніж думали. Але врешті-решт результати таки отримали. Комп’ютери систематизували їх, і ван дер Берґ став першою людиною, яка побачила мінералогічну карту «постлюциферіанської» Європи.

На ній, як і припускав доктор Вілкінз, були переважно лід і вода з де-не-де оголеними пластами базальту впереміш із покладами сірки. Але були там і дві аномалії.

Одною з них виявилась якась помилка у відтворенні зображення — там був один абсолютно прямий елемент, штрих завдовжки два кілометри, який практично не відбивав сигналу радара. Сушити над цим голову ван дер Берґ залишив докторові Вілкінзу, його ж самого цікавила тільки гора Зевс.

Щоб провести її повний порівняльний аналіз, він витратив цілу прірву часу, бо лише такий безумець (чи по-справжньому безрозсудний науковець), як він, міг нафантазувати собі, що десь у природі можуть існувати гори з таким набором елементів, як ця. Та навіть уже після того, як кожен параметр був переперевірений із граничною точністю, Рольф усе одно відмовлявся до кінця повірити, що таке дійсно буває, тому він навіть не подумав, що робитиме далі.

Коли ж із ним зв’язався доктор Вілкінз, який із нетерпінням чекав, як його ім’я та слава почнуть нарешті нестримно ширитися по всіх престижних для науковців базах даних, Рольф промимрив, що він усе ще аналізує результати. Та в якийсь момент з остаточною відповіддю затягувати стало вже неможливо.

— Нічого сенсаційного, — повідомив він нарешті свого колегу, який нічого не підозрював. — Просто рідкісна форма кварцу… Серед земних зразків його відповідника я ще не знайшов.

Це було вперше в житті, коли він збрехав колезі-науковцеві — і в нього аж душа защеміла.

Але що було робити?

Розділ 12. Оом Пауль

Рольф ван дер Берґ не бачив свого дядечка Пауля вже десять років, і все йшло до того, що навряд чи й побачив би «наживо» хоча б раз коли-небудь іще. Та все ж він відчував безмежну прихильність до старого науковця — останнього зі свого покоління та єдиного, хто міг іще згадати (якщо мав бажання, звісно, — що траплялося рідко), як жили колись їхні предки-колоністи в Південній Африці.

Доктор Пауль Креґер — а для всієї своєї родини та більшості друзів оом Пауль[36] — завжди опинявся там, де люди потребували його допомоги: чи то у вигляді інформації, чи то поради, чи особисто, чи на іншому кінці лінії радіозв’язку завдовжки з пів мільярда кілометрів. Подейкували, що тільки надзвичайний тиск із боку деяких владних політиків і з превеликою неохотою змусив Нобелівський комітет «не помітити» внесок Креґера у фізику елементарних частинок, яка на той момент знов опинилася була в украй непевному становищі після проведеного наприкінці XX століття «великого прибирання» у сховищі її основних постулатів.

Але якщо все те дійсно була правда, то доктор Креґер ні на кого зла не тримав і зуба не точив. Скромний та невибагливий, він не мав особистих ворогів — навіть у сповненому інтриг середовищі непримиренних різноманітних спільнот своїх товаришів у вигнанні. І дійсно, його повсюдно так поважали, що кілька разів він навіть отримував запрошення знову відвідати Сполучені Штати Південної Африки, від яких щоразу ввічливо відмовлявся — ні, як одразу поспішав він пояснити, це не тому, що у відвідинах СШПА відчував загрозу своєму життю та здоров’ю, а тому, що побоювався, що після цього його ностальгія може стати абсолютно некерованою.

Коли ж ван дер Берґ вийшов з ним на зв’язок, то — навіть уживаючи заради безпеки мову, якою тепер послуговувалися менше ніж мільйон осіб у всьому світі — поводився вельми обережно й користувався приповідками та натяками, які могли видатися безглуздим набором слів для кого завгодно, але не для близького родича. Тож дядечко Пауль без ніяких труднощів зрозумів повідомлення свого племінника, хоча й не сприйняв почуте серйозно. Він боявся, що молодий та малодосвідчений Рольф склеїв дурня, і тому постарався якнайтактовніше остудити запал свого племінника. І добре було, що той не кинувся відразу ж усе оприлюднювати — отже, у нього все-таки лишалося принаймні трохи смальцю в голові, щоб не почати негайно кричати про своє відкриття на весь світ…

Ну припустімо (лише припустімо), що все це правда — і що? Від цієї думки ріденькі волосинки на потилиці в Пауля піднялися дибки. У нього перед очима постав раптом цілий спектр захопливих можливостей — наукових, фінансових, політичних, — і що більше він над ними думав,