Читати книгу - "Король у Жовтому"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Затинаючись, вона почала щось лепетати про білого кролика, якого спіймали у домі, та запитала, що з ним робити. Я звелів випустити тварину в обнесений стіною сад позаду будинку і розгорнув листа. То було послання від Джека, написане настільки недоладно, що мені здалося, ніби той втратив здоровий глузд. Лист усуціль складався з прохань не покидати будинку, доки він не повернеться. Він не міг сказати чому; за його словами, це було пов’язано зі снами. Джек не міг нічого до пуття пояснити, але був переконаний, що мені в жодному разі не можна покидати будинку на вулиці Святої Цецилії.
Дочитавши, я підвів очі та побачив ту саму служницю. Вона стояла у дверях, тримаючи скляну банку, де плавали дві золоті рибки.
— Випусти їх в акваріум, а заодно поясни, чому ти весь час відволікаєш мене, — сказав я.
Тихенько схлипуючи, вона вилила воду з рибками в акваріум, що був у дальньому кінці саду, а потім повернулася до мене з проханням про звільнення. Дівчина розповіла, що люди знущаються з неї, намагаючись накликати на неї біду: мармурового кролика хтось викрав, натомість принісши у дім живу тварину; дві чудові мармурові рибки зникли, а в їдальні вона знайшла двох живих золотих рибок, що тріпотіли на підлозі. Я заспокоїв дівчину і відпровадив її в дім, пообіцявши в усьому розібратися. Опісля я пішов до студії. Там не було нічого, крім моїх картин, кількох зліпків і мармурової довгоквіткової лілії. Я побачив її на столі в іншому кінці кімнати і роздратовано попростував до неї. Але квітка, яку я підняв зі стола, виявилася свіжою та ніжною на дотик і сповнювала повітря своїм ароматом.
Раптом я все збагнув і стрімголов кинувся коридором до мармурової зали. Двері розчинились навстіж. Сонячне світло вдарило мені в обличчя. Крізь нього, у неземному сяйві, усміхалася Мадонна, а Женев’єва підвела розпашіле обличчя зі свого мармурового ложа і розплющила заспані очі.
У Дворі Дракона
Якщо в нас істина — іносказання,
Навіщо, серце, всі твої терзання?
Змирися з долею! Заради тебе
Не змінять небеса свого писання[31]!
Омар Хайям
Вечерня у церкві святого Барнаби закінчилася. Духівництво покинуло престол, хлопчики-хористи юрбою пройшли повз вівтар і зайняли місця на лавах для півчих. Швейцарський вояк[32] у розкішному однострої промаршував до південного проходу між рядами, вдаряючи списом об камінь підлоги на кожному четвертому кроці. За ним ішов монсеньйор Ц., красномовний проповідник і просто добра людина.
Моє місце було біля огорожі вівтаря. Як і всі люди, що сиділи між вівтарем і катедрою, я обернувся до західної частини церкви. Під час невеличкої метушні, яка здійнялася серед парафіян, що знову займали свої місця, пастор піднявся катедральними сходами. Органне соло урвалося.
Мені завжди подобалася органна музика у церкві святого Барнаби. Хоча вона й була занадто глибокою та складною для мого не вельми вибагливого слуху, проте захоплювала своєю поміркованою пристрасністю. Крім того, музика відповідала панівному смакові французів, що за основні чесноти мали самовладання, гордовитість і стриманість.
Проте того дня я ще з перших акордів зауважив якусь лиховісну переміну в її звучанні. Протягом вечерні, як завжди, вівтарний орган акомпанував чудовому хорові. Але раз за разом із західної галереї, де був головний орган, долинали дисонансові звуки, наче важка рука вдаряла по супокійній злагодженості чистих церковних голосів. То було не просто невправне награвання: невідомому органістові не бракувало майстерності. Відроджуючись знову і знову, цей звук нагадав мені про записи, на які я натрапляв у книжках з архітектури. Вони розповідали про давній звичай освячувати щойно збудований крилас[33] і про те, що неф[34] церкви, який нерідко закінчували на півстоліття пізніше, часто взагалі не отримував благословення. Я ламав собі голову над тим, чи міг такий випадок трапитися із церквою святого Барнаби, чи могло щось, чому немає місця у християнській церкві, проникнути непоміченим і поселитись у західній галереї. Про такі речі я теж читав, хоча й не у книжках з архітектури.
Проте потім я згадав, що церкві святого Барнаби було не набагато більше за сотню років, і усміхнувся цьому недоречному поєднанню середньовічних забобонів із життєрадісним зразком рококо вісімнадцятого сторіччя.
Тим часом вечірня молитва закінчилася. За нею мали зазвучати кілька спокійних акордів — належний супровід для роздумів в очікуванні на проповідь. Але замість цього гучніше залунали дисонансові звуки — здавалося, що коли пішло духівництво, ніщо вже не могло їх стримувати.
Я належу до того старшого та простішого покоління, що не любить дошукуватися психологічних підтекстів у мистецтві. Я ніколи не знаходив у музиці чогось більшого за мелодію та гармонію. Проте тепер я відчував: у лабіринті звуків, що видавав той інструмент, щось втікало від переслідування. Педалі ганяли жертву вгору і вниз, заохочувані ревищем мануалів[35]. Бідолаха! Хай би ким він був, у нього не залишалося жодного шансу на порятунок!
На зміну моєму роздратуванню прийшов гнів. Хто це робив? Як сміє він так грати посеред церковної служби? Я поглянув на людей навколо себе: ніхто з них не виглядав стурбованим. Спокійні обличчя укляклих на колінах черниць, усе ще обернених до вівтаря, не втратили ані краплі набожної відчуженості у блідих тінях їхніх білосніжних головних уборів. Світська дама за моєю спиною в очікуванні дивилася на монсеньйора Ц. Судячи з виразу її обличчя, орган, мабуть, грав «Аве Марію[36]».
Нарешті пастор перехрестився і закликав до тиші. Я радісно повернув до нього голову. Сьогодні я прийшов до церкви, шукаючи спочинку, але поки що не знайшов його.
Я був виснажений трьома ночами фізичного страждання та розумового неспокою; останнє було найгіршим. Я прийшов до своєї улюбленої церкви, аби дістати зцілення своєму змученому тілу та притупленому розуму. Бо до цього я читав «Короля у Жовтому».
— Зійде сонце, вони вертають назад і в своїх норах лягають[37].
Монсеньйор Ц. читав проповідь спокійним голосом, дивлячись поверх голів пастви. Мій погляд ковзнув, сам не знаю чому, у дальній кінець церкви. Органіст виходив з-за органних трубок. Я побачив, як він пішов галереєю і зник за маленькими дверцятами, що за ними сходи вели на вулицю. То був худорлявий чоловік з обличчям настільки ж блідим, наскільки чорним було його вбрання.
«Полотном дорога! — подумав я. — Тобі і твоїй нечестивій музиці. Сподіваюсь, що закінчувати службу органним соло буде
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Король у Жовтому», після закриття браузера.