Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

крилами, наче ті птахи, які не можуть легко злетіти з пласкої поверхні, віднайшло той шпиль, з якого шугнуло в небеса.

Вони познайомилися в Італії, де майбутня пані Ґулд жила разом зі старою блідою тіткою, яка багато років тому одружилась із зубожілим італійським маркізом середніх літ. Вона була у вічній жалобі за чоловіком, — він зумів присвятити життя боротьбі за незалежність і єдність своєї батьківщини, зумів бути таким самим завзятим у своїх щедрих пожертвах, як наймолодший з тих, хто поліг в ім’я тієї ж таки справи, окрушиною якої був і старий Джорджо Віола, — наче гнаний вітром уламок корабля, який носиться по хвилях, усіма забутий, після переможної морської битви. Маркіза, мов та черниця у своїх чорних шатах і з білою пов’язкою на чолі, провадила тихе непомітне існування в наріжній кімнаті у бельетажі старовинного напівзруйнованого палаццо, а на першому поверсі просторі порожні зали прихищали під своїми розмальованими стелями збіжжя, домашню птицю і навіть худобу — разом із цілою родиною фермера-орендаря.

Молоді люди зустрілись у Луцці. Після тієї зустрічі Чарлз Ґулд уже не відвідував копалень, хоча одного разу вони їздили вдвох в екіпажі подивитись на мармуровий кар’єр, де роботи нагадували видобуток руди тим, що тут також із земних надр витягували коштовну сировину. Чарлз Ґулд не відкривав дівчині свого серця в якихось заготовлених промовах. Просто діяв і думав у неї перед очима. Це найкращий спосіб проявити щирість. Раз у раз він повторював, зокрема, таке:

— Часом мені здається, що бідолашний батько був хибної думки про цю історію з Сан-Томе.

І вони так довго і завзято обговорювали цю точку зору, буцімто могли вплинути на чиїсь переконання на іншому кінці світу, але насправді вдавались у ці обговорення тому, що почуття любові проникає в будь-яку тему і живе пристрасним життям навіть у сторонніх фразах. З цієї природної причини ці дискусії були дуже дорогі пані Ґулд, коли вона ще мала статус нареченої. Чарлз боявся, що пан Ґулд-старший розтратить сили й доведе себе до хвороби, намагаючись позбутися концесії.

— Гадаю, тут треба діяти інакше, — міркував він уголос, звертаючись ніби сам до себе. А коли дівчина щиро дивувалася, що людина з такою сильною вдачею мусить витрачати енергію на підступи та інтриги, Чарлз зауважував, м’яко підкреслюючи, що розуміє її подив:

— Не треба забувати, що він там народився.

Вона осягала цей факт своїм жвавим розумом, а тоді кидала ніби нелогічну репліку, яку він сприймав як найвищу мудрість, бо, власне, так воно й було:

— Ну а ти? Ти теж там народився.

Він і тут мав готову відповідь.

— Це інше. Десять років я був за кордоном. Тато ніколи не виїжджав з Костаґуани так надовго, та й було це понад тридцять років тому.

Вона стала першою, до кого він озвався після одержання звістки про батькову смерть.

— Це вбило його! — сказав він.

Діставши цю звістку, він рушив прямісінько за місто і йшов навпростець білою дорóгою під опівденним сонцем, аж поки ноги самі принесли його до напівзруйнованого палаццо і він опинився віч-на-віч із нею у передпокої — величній, але обдертій залі, де подекуди під голими латками стінних панелей звисали довгі клапті дамастової тканини, почорнілі від вологи й часу. З меблів там було одне-однісіньке позолочене крісло з поламаною спинкою і восьмикутна колоноподібна підставка, на якій стояла важка мармурова ваза з різьбленими масками та гірляндами квітів — тріснута з гори до низу. Чарлз Ґулд був увесь у білому дорожньому поросі, що осів на його черевиках, на плечах, на кашкеті з двома козирками. Лице йому заливав піт, а в правиці без рукавички він стискав грубого дубового ціпка.

Вона вийшла йому назустріч, і троянди її великого солом’яного капелюха відтінювали її надзвичайну блідість, а в обтягнутій рукавичкою руці погойдувалася світла парасолька, — вона прихопила її, збираючись зустріти його біля підніжжя пагорба, де під мурованою огорожею виноградника ростуть три тополі.

— Це вбило його! — повторював він. — Він міг прожити ще багато років. У нашій родині живуть довго.

Вона була надто приголомшена, аби бодай щось відказати, а він уп’явся пронизливим застиглим поглядом у тріснуту мармурову урну — так, наче вирішив навіки закарбувати її в пам’яті. І лише коли він двічі випалив: «Я прийшов до тебе — я прийшов просто до тебе…» — не в змозі закінчити фразу, — їй відкрилась уся гірка трагедія тієї самотньої мученицької смерті в Костаґуані. Він схопив її руку, підніс собі до вуст, і цієї миті вона, впустивши парасольку, злегка поплескала його по щоці, пролепетавши: «Бідолашний хлопчику…» — і заходúлась витирати заплакані очі під загнутими донизу крисами свого капелюха, — дуже маленька у своїй простій білій сукні, майже як дитина, що загубилась і плаче серед занепалої пишноти цієї шляхетної зали, а він стояв поруч, знову без жодного руху споглядаючи мармурову урну.

Потім вони вийшли на довгу прогулянку, не кажучи ні слова, аж раптом мовчанку порушив його вигук:

— Так. Але якби ж він лише впорався з цим так, як належить!

І тоді вони зупинились. Скрізь лежали довгі тіні — на пагорбах, на дорогах, на огороджених оливних гаях: тіні тополь, диких каштанів, господарських будівель, кам’яних мурів, і калатання дзвону, що сухо і сторожко лунало в повітрі, нагадувало пульсацію вечірньої заграви. Її вуста були напіврозтулені — неначе вона дивувалася, що він дивиться на неї не так, як зазвичай. Бо зазвичай він бував безумовно схвальний і уважний. У розмовах з нею він ставав найтрепетнішим і найшанобливішим із диктаторів — ставлення, яке безмірно її тішило. Воно утверджувало її владу, не принижуючи його гідності. Ця тендітна дівчина з маленькими ногами, маленькими руками, маленьким личком і голівкою, яку принадно обтяжували розкішні кучері, зі своїм дещо завеликим ротом, від якого, щойно він лише розтулиться, наче віяло ароматом щирості і щедрості, мала вибагливу душу досвідченої жінки. Понад усе, понад усі лестощі вона дбала про те, аби бути гордою за свого обранця. Але тепер він, власне, зовсім на неї не дивився і вид мав напружений і неосмислений, що й природно для чоловіка, який задивився в нікуди поверх голови молодої дівчини.

— Ну так. Це було страшенно несправедливо. Вони геть його занапастили, бідолашного старенького. О, чому він не дозволив мені повернутись до нього? Але тепер я знаю, як із цим упоратись.

Вимовивши ці слова з величезною впевненістю, він опустив очі на неї й ураз опинився в полоні горя, сумнівів і страху.

Мовляв, єдине, що він хоче тепер знати, — це те, чи любить