Читати книгу - "Аномальні рідини, Наталія Ольшевська"

- Що ти задумав?

- Приведи своє гарненьке личко до ладу і покажу, - усміхається та куйовдить моє і так розпатлане волосся.

- Є дрес-код?

- Обов’язково! – промовляє суворо. – Твоє улюблене розтягнуте лахміття.

- Тату, це називається спортивний костюм.

   Врешті посміхаюся та прямую до ванної кімнати, вмиваюся, наношу легкий макіяж, щоб хоч трохи приховати набряклі повіки та червоне обличчя. Одягаю білий мішкуватий спортивний костюм – за дрес-кодом, що вказав тато. Волосся, як завжди, лишаю розпущеним. Лише в пекарні сплітаю його у довгу косу.

   З татом мені завжди спокійно, тривога та паніка відступає. Він усе життя був моїм штурвалом, за який я хапалася, аби пливти по життю у правильному напрямку. Але щойно зрозуміла, що у свої двадцять чотири роки так і не навчилася цього робити сама, досі не навчилася жити у цьому світі.

- Тату, я готова, - гукаю з коридору, взуваючи кросівки.
***

   Відразу розумію, що напрямок поїздки – за місто. Однак, не в сторону нашого селища, бо їдемо у протилежному напрямку. Під час поїздки мовчимо. Для нас з татом це норма. Але після сорока хвилин тиші та постукуванням втакт пальцями під хіти місцевої радіохвилі таки не витримую:

- Куди ми їдемо?

- Сюрприз.

- Невже на оленячу ферму?

- Ще варіанти? – сміється. Отже, не туди.

- У Динопарк відвезеш?

- Теж ні.

- М-м-м… - постукую пальцем по нижній губі. – Ми їдемо у напрямку митниці. Ти зробив мені робочу візу до Польщі і тепер я буду збирати якісь ягоди до того часу, поки не відшкодую усі витрати на моє утримання. Це на років десять?

- Ні, мінімум на дванадцять. Ти витрачала надто багато борошна, а воно, знаєш, не копійки коштує, - відповідає серйозно, а тоді починає реготати. – Потерпи. Ще трохи.

- Сподіваюся, пеня не росте.

   Через десять хвилин під’їжджаємо до охайного двоповерхового будинку з величезним подвір’ям, вкритим травою. Тато з прочиненого вікна натискає на дзвінок, що вмонтований у в’їздні ворота.

    Практично відразу до нас виходить огрядна жінка середнього віку у домашньому халаті.

- Вітаю. Ви - Влас?

   Тато визирає через вікно автомобіля та звертається до неї:

- Добридень. Так, телефонував зранку.

   Жінка киває та відчиняє ворота.

- Тату, я вже починаю думати, що ти мене в секту продати хочеш.

- Вгадала. Тому не викидай коників, щоб грошей більше дали. Я вже придумав, що хочу на них купити.

- Буду собою і тобі ще доплатять, аби завтра забрав.

- Моя дівчинка! – простягає руку, щоб дати «п’ять». – Але тут дещо твоє. Ходімо, - підморгує.

   Виходимо з автівки та йдемо за жінкою до будинку. Звертаємо ліворуч на розі та прямуємо до прибудови.

- Проходьте та вибирайте. Ви перші покупці.

  Тато пропускає мене всередину будівлі. Ступаю крок всередину, а на мене несеться банда з далматинців, моєї дитячої мрії. Маленькі пузаті цуцики оточують мене, а я млію.

- Один з них – твій, - каже тато.

- Це … я… Мій? – втрачаю дар мови.

- Обирай свого, Джмелику.

   Відразу хапаю цуценя, яке тягне мене за штанину.

- Цей хлопчик дуже активний, народився одним з перших. Батьки – Вітер та Стихія – багаторазові чемпіони на виставках, є усі документи, покажу нагороди та призи.

- Інших потискаєш чи береш його? - запитує тато.

   З мого язика майже зривається згода, я в ейфорії. Але ледь помітний рух за пластиковим відром за кілька кроків від мене не дає відповісти. Звідти визирає дрібне цуценя, яке відділилося від решти. У нього майже повністю біла голова, але плямиств вуха та тулуб, а плямка на носі нагадує сердечко.

   Відпускаю жвавого цуцика та прямую до полохливого маляти. Воно задкує. Беру на руки плямисте диво та відчуваю його тремтіння.

- Е-м-м… Це дівчинка. Вона народилася останньою, трохи ляклива і дрібна. Віддам дешевше, бо не відповідає стандар…

- Тату, вона, - ігнорую промову завідниці та притискаю до себе тремтяче тільце.

- Доню, справа не в ціні.

- Я знаю.

- Впевнена? Можливо, перший?

- Ні, - заперечливо хитаю головою, - Донька Вітру… Саме це моя Анемона. Мона.

***

- Ром, заходь!

Відповідаю на дзвінок у домофоні та відчиняю двері другу.

- Хто там? Пішли геть, сектанти!  - звичайна реакція мого папуги на дзвінок у двері, який ще й супроводжується динозаврячим риком.

- Тако, спокійно, свої. Я з дарами, - Рома простягає для Тако горішки кеш’ю.

Папуга тягне лапку та бере частування.

- Привітний, як завжди. Не давай йому дивитися телевізор.

- Хто сказав, що це з телевізора? – підморгую. - Привіт! – цілую в щоку та обіймаю друга. – Юля  не сердиться?

- Ні, звісно! Саш, у мене новини, - його посмішка зараз щоки порве!

- Ділися, поки не вибухнув від радості.

- Я одружуюся! Юлька погодилася!

- Чудові новини! – міцно його обіймаю. -  Оце ж бабуся зрадіє! Потрібно було торт пекти! Як святкуємо? – штовхаю його ліктем в бік.

- Завтра чекаємо у нас на вечерю. Будуть усі свої.

- Не знаю, чи вийде…

- Сашо, - бере мене за плечі, не давши закінчити речення, - у вас з Максом щось сьогодні трапилося?

Рома пильно вдивляється в мої очі, наче намагається знайти спосіб сягнути дна Маріанської впадини та розкрити усі її секрети.

- Ромчику, у нас була домовленість, він знав і порушив її.

 

- Саш,  він мій брат. І ти мені наче сестра. Сьогодні він був сам не свій… Я з ним поговорю, але, будь ласка, знайдіть спосіб спокійно контактувати. У мене скоро весілля, вам доведеться знову зустрітися, що б між вами не трапилося.