Читати книгу - "Мій любий попутник, Інна Земець"

– Так, на жаль, нема чим втішити, хіба що вологих серветок можу дати, - усмішка водія сиділа на його обличчі, мов прибита. – Сідайте в машину, підвезу вас до місця призначення.

Чалапати вулицею вже зовсім бажання не було.

– Ви звідси до траси прямували, а мені в інший бік - розвертайтесь, - промовила я  і ще раз окинувши поглядом свій зіпсований святкове вбрання попрямувала до машини. Принаймні, в ній приємно прохолодно і мокрі серветки є – водій мовчки кинув їх мені на коліна.

 – Куди саме вас підвезти? – рвучко розвертаючи свою до огиди тиху автівку запитав чоловік.

 – На Дібровну, десятий будинок, - не повертаючись до нього відповіла я. – Я звісно поспішаю, але прохання їхати не перевищуючи меж припустимого. Досить на сьогодні нещасних випадків.

Відповіддю стала тиша, яку надлишок фантазії доповнив злостивим скреготом зубів водія та вигравання жовнами, яких не бачила, бо демонстративно розглядала пейзаж за вікном. Та керманич теж виявився міцним горшком, бо почувши мої слова різко вдарив по гальмах і скинув швидкість до пішої. Отак ми й тяглись вулицею, довго, нудно, не порушуючи тишу в салоні нічим, окрім моїх глибоких вдихів та сповнених гніву вдихів.

– Перепрошую, пані, так не занадто швидко? Знизив швидкість втричі від тієї, якою пересувався, коли ви ховались у верболозі. Так вам зручно? – уїдливо-веселим голосом промовив до мене чоловік за кермом.

– Для чоловіка з вадами зору, а тільки за таких умов ви могли не помітити людину в яскравому одязі, це оптимальна швидкість, дякую.

Оскільки часу в дорозі ми мали достатно, я встигла стерти з себе більшу частину бруду разом зі старанно накладеним макіяжем, від чого настрій з максимальним прискоренням  полетів на саме дно прірви, а ненависть до чоловіка що сидів за кермом продовжувала зростати в геометричній прогресії. За п’ять хвилин наша сріблясто-грозова спалахуюча тихими, але загрозливими блискавками гніву хмара на колесах доповзла до потрібного двору. Хотіла піти мовчки, голосно ляснувши дверцятами, та водій зіпсував план дій порушивши тишу:

– То ви до Таміли?

– Ні, до її доньки Мілани. Я ж наче казала, що свято дитяче… Втім, не важливо. Ви знайомі з родиною брата?

– А ви сестра Костянтина?

– А ви завжди залишаєте питання без відповіді, чи то тільки мої ігноруєте? – вже стомлюючись від гніву запитала я.

Ледь чутна машина зовсім змовкла, а водій повернувся до мене.

– Знайомий і з Костянтином, і з його дружиною. Вони сусіди та друзі моєї сестри, тож раз чи два зустрічалися. Мене звати Артем, а вас, вочевидь, Дарина, вірно?

– Дякую за вичерпну відповідь і за те, що підвезли, але не буду брехати і називати знайомство приємним, - відповіла я, видобувши з себе максимально прийнятну за даних обставин ввічливу усмішку.

– А я щиро відповім, що радий був познайомитись з ще одним членом родини Сокальських.

– А зараз ще і з наймолодшим представником познайомитесь.

До нас наближався ураган на ім’я Мілана, вбраний в яскраву рожеву сукню.

– Дарина, нарешті! – голосно закричала вона і вчепилась в двері автівки. – Яка ти брудна!

– Нема де правди діти. Вітаю, Мілана!   - відповіла я, дивлячись як дитячі очі від промінчиків радості змінюють вираз на здивований з краплиною гидливості.

– Тільки не обіймай мене, сукню забрудниш! – драматично спиняючи мене піднятими вгору руками вигукнула мала. –  А де подарунки?

– Тримай, це тобі, - для повної гармонії дуже не вистачало кульки, але Мілана і на троянди особливої уваги не звернула, а голосно закричавши «Вау!» побігла потрошити пакет.

– Коробку в сірій обгортці брату віддай, то для нього, чуєш мене? – крикнула в спину малій, що вже голосно тупотіла сходами  будинку.

– Мянюня, нарешті! – вулицею прокотився густий баритон мого брата. – Йой, ти по пластунські до нас лізла? Де так вимазалась?! Стоп, а за кермом хто, невже Тьома? Яким то дивом? Таміла, іди сюди, зустрічай довгоочікувану гостю в неочікуваному супроводі!

Насправді, я сподівалася тихо прослизнути в дім і бодай трохи привести себе до пристойного вигляду, та не судилося. Вийшла і Тамілка, і кілька гостей, і батьки. Махнула на все рукою і міцно-міцно обійняла брата, ігноруючи всі дрібниці, що передували нашій зустрічі.

– Даринко, з поверненням! – прошепотів мені в маківку.

– І тебе, велетень, - ще сильніше стиснула його в обіймах я.

Звісно, жоден з родичів не оминув увагою моє незабутнє вбрання і залишки того, що мало бути досконалим вишуканим образом до свята. Ще плюс одна оповідка в скарбничку сімейних історій, які люблять у компанії переповідати і з яких сміються всі, окрім того, з кого кепкують. Але оскільки я завжди була офіційним постачальником таких казусів, дуже сильно не переймалась – одним більше, одним менше.

– Артем? А ти що тут робиш? – сповнений подиву голос належав Олені, Тамілиній сусідці. - Ти ж до себе повертався?

– Неочікувана зміна планів, - нерішуче посміхнувся їй довготелесий русявий телепень, переходячи до рукостискань із господарем. – Мушу вибачитись, що зіпсував настрій твоїй родичці, Костя. Є тут у вас одна підступна калюжа з якою не розминувся.