Читати книгу - "Мій любий попутник, Інна Земець"

– А, то он воно що! Ну, сильно не переймайся, моя мала з дитинства справжня Даха-невдаха, завжди собі пригоди знайде, тож це скоріше ти їй під руку попався, а отже не причина, а чергова жертва її вдачі, - ляскаючи по плечу і голосно регочучи брат спрямував Артема в двір. – Заходь, тепер не втечеш.

Дарма за макіяж тубрувалася, кілька його слів і я соковитим багрянцем навпіл з брудом вкрита – перфектно!

– Я дуже рада, що моя поява так потішила всіх присутніх, та можна тепер усамітнитися і привести себе до ладу? – озвалась я, не звертаючись ні до кого окремо, а скоріше до всього гамірного оточення навколо.

– Ходімо, зараз щось вигадаємо, - Таміла рішуче потягнула мене за собою в будинок. – Ти собі не зраджуєш, Даша, без пригод не можеш. Сукню треба випрати, поки бруд не в’ївся, а тобі щось інше підберу.

Ідея гарна, та місія майже нездійсненна. Або братове, на три розміри більше і на двадцять сантиметрів зросту зайве, або Тамілчине, а вона маленька і худенька, на два розміри менше ніж мені треба. У шафах копирсалась довго нарила мені свій «вагітний» сарафан – він єдиний з її гардеробу мав шанси напнутися. Вибору не було, тож чемно подякувала і відпустила господиню до гостей.

– Йо-о-о-о-осип на кобилі! – вигукнула я своєму відображенню в дзеркалі.

Таке вже ніяким макіяжем не спортиш. Сарафан шедевральний, розцяцькований узором, як у мого діда рубашка з совєцьких часів була – «турецьким огірком» її називав. І цей, з вшитими горизонтально резинками від грудей до талії, скрипучо-синтетичний осучаснений турецький огірок, зараз з усіх сил намагався не розлізтись по швах. Оце опудало! Наче свиню кололи і фаршу у кишку напхали. На Тамілчин живіт напинався і до підлоги діставав, а на мені скочив трохи нижче коліна та й облип як рідну. Плюнула на все, рештки бруду відшкребла, може й не весь, та він під колір волосся, тому скрутила дулькою і пішла соромитись. Щоб цей сором краще запам’ятався, сумлінно на всі сімейні фото позувала – брата не засмучувала. Співавтора мого перфомансу трохи шугонула і вже невдовзі незваного гостя ніде не було видно - надовго не затримався. Схоже, дорожні пригоди вже стають для мене традиційними.

******

Повіки важать цілу тону, решта тіла невагома – не відчуваю нічого. Чую поруч монотонний писк, електронний, тихий. Я лежу на спині, я не знаю чи це сон, я не розумію де я. Не розплющуючи очей намагаюсь зрозуміти бодай щось, та свідомість як стара лапмочка – мерехтить і постійно згасає. Ось я один, ось хтось поруч. Треба задати питання, та не пам’ятаю яке. Чую звуки, які не можу ідентифікувати, мої спроби зробити це марні – я гублю думки раніше, ніж формулюю. Поступово, наче хтонічний монстр з безодні, на мене насувається і більшає яскрава, сповнена звуків та запахів  картинка, яка оживає перед моїми очима і я кричу.