Читати книгу - "Кохана злюка. Попелюшка 2, Лада Астра"

- Нам? - перепитала я 

- Нам, Ліна, нам. Я сьогодні неходовий, тому буду їсти прямо тут, а ти як мій помічник складеш мені компанію, - пояснив він

- Ваш попередній помічник теж з вами їв? - трохи єхидно запитала я.

- Не повіриш, мій попередній помічник навіть спав зі мною, - приголомшив він мене і голосно розсміявся. Напевно від мого пришибленого виразу обличчя в цей момент.

- А що ти думала, в подорожі не завжди виходить знайти королівські покої, інколи приходиться ділити одне ліжко,- продовжував сміятись він.

- Якій їжі ви віддаєте перевагу, що замовити? - вирішила я зійти з цієї слизької теми.

- Вибери на свій смак,- відмахнувся він від мене і знову засів за бумаги.

    Приїхали. Оце так завданнячко.  Я йшла коридором і думала, що якби я дійсно на свій смак обирала, то принцу довелося б їсти одні тістечка та тортики і запивати все це солодким какао.

         А на кухні мені були не раді. Ображались. Ніби це я сама від них пішла. Хоча, якби була  можливість, я б уже давно від них не тещо пішла,  побігла би. 

- О. Прийшла, велика пані. Ти носа сильно не задирай. Бо як піднялася, так і впасти можеш., - бурчала тітка Фрося. Дівчата ж помахали мені руками, поки головна повариха не бачила, а Ганса видно не було. Та я знала, що він за мене радий. Він же мені вчора допомагав переносити мої скромні пожитки до замку.  

- Знаю пані Єфросинія, знаю краще за всіх. Та зараз мені потрібно замовити їжу для принца в його кімнату, - миролюбиво почала я трохи підкольнувши повариху дратівливим зверненням.

- Знову ти зі своїм  “пані”. Дивись, не подивлюся, що ти тепер високо літаєш, зараз як всиплю тобі оцим черпаком по макітрі, - як завжди сварилася повариха.

- Та ви тільки грозитеся, тітко Фрося, - засміялася я. Все ж радісно було усвідомлювати, що я сюди не цибулю чистити прийшла,- так що по сніданку?

- А чого це принц окремо їсть? Раніше такого не було, - прищюрила очі тітка Фрося

- А мені звідки знати. Мені сказали, я виконую. Моя справа маленькая, - буду я їм тут подробиці видавати.

- Ти диви яка старанна. Що? Як з принцем, то і не побалуєш, а як з тіткою Фросею, так треба усюди свої пять пальців вставляти? - все бурчала повариха, - що він там бажає?

- Давайте яєчню з беконом, дві порції, підсмажений хліб з сиром, салат зі свіжих овочів, ваш фірмовий узвар… і тістечка з малиною, два, - таки не втрималась я і додала солоденького. Якщо принц не буде, то я два з'їм. Завжди хотіла їх скуштувати, навіть одного разу отримала по рукам, за те що мало не стащила одненький.

 - А чого по дві порції?

- Так ідіть принца спитайте, - фиркнула їм, - і не затримуйтеся, він дуже голодний, - а яка я голодна. Від тих запахів, що були на кухні, в мене аж в голові запаморочилось. Тому я швиденько втікла звідти.

     Тітка Фрося ще щось кричала мені в спину, та я вже не слухала. Бо була впевнена, що все принесуть в найкоротші терміни. Королівська родина для нашої поварихи були майже богами. 

    Піднімаючись по сходам, я зустрілась з Даніелою. Замерла на місці, опустивши голову і пропускаючи її високість. Як би не шребло мені на душі, але правила етикету я добре знаю. Слуги не роблять реверансів, слуги схиляють голови, повторювала я про себе, поки вона спускалася мені на зустріч.  

 - Доброго дня Ангеліна, - чемно привіталась вона. Ніби давню подругу зустріла, а не людину, що труїла її життя довгий час. От ніколи цього не розуміла в ній. Та я б нізащо з собою не те що не віталася та навіть не дивилася в мою сторону. А вона стоїть навпроти і посміхається мені, оцією всепрощаючою посмішкою. І от знаю що страшенно винна перед нею, більше того, щиро жалію про свої вчинки. Моє приземлення було болючим, але і корисним в той же час. Я за ці роки багато чого усвідомила і зрозуміла. Але оця її, просто не пробивна доброта бісила і досі. Ну не можна ж  так. Не буває таких людей. Не можна все пробачати. А вона ось така.

- Доброго, Даніелла, - насилу видавила з себе. Сукупність вини і роздратованості робили свою справу, я просто не могла нормально говорити.

- Як твої справи? Ти вже працюєш з Рональдом? - вирішила продовжити світську бесіду попелюшка.

- Так, сьогодні почала, - відповіла я, усими силами намагаючись придати своєму голосу благопристойного тону.

    Виникла якась не зручна пауза. Вона стояла і  мовчала, ніби з думками збиралася, а я б і рада була втекти та не мала права, треба було щоб спочатку вона відпустила мене. А сказати мені було нічого. Ну не буду ж я через три роки  розказувати їй на сходах як сильно я жалію про те, як обходилася з нею. Не те місце і не той час, як на мене. Може колись і наважусь, але точно не зараз. Зате попелюшка здається наважилась:

- Я рада що так вийшло, Ліна. Багато часу минуло і я не тримаю на тебе зла. Ти втратила Маму і в цьому є і моя вина. Я хочу щоб ти теж була щасливою, - і за руку мене хвать. Чого їй не живеться спокійно у свої щасливій казці? Не розумію. От що сказати на  це, коли все що я хочу це видьоргнути свою руку і бігти від неї подалі.

- Еее, добре, - тільки і сказала я 

- Можеш іти,  Ангеліна, в тебе справи, я знаю, - і знову ця все розуміюча посмішка.