Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

Через це у них із Дімою навіть якийсь проєкт зірвався. Вони планували спільний бізнес, вже майже йшло до заснування фірми, але не склалося. За словами чоловіка, причиною була саме ця чесність, про яку ніхто Мирона не питав.

– Тобто... Діма попросив тебе про щось, але розмова зі мною в це не входила? Або як? – уточнюю, зовсім заплутавшись.

– На кшталт того. Мені начхати, вибач, що там у тебе відбувається. Або в нього. Або у вас. Просто скинь мені своє резюме, я подивлюся, куди тебе можна прилаштувати.

– Прилаштувати? Шварц! Ти можеш нормально все пояснити, щоб я не почувала себе дурною?

Чоловік усміхається, а мені чомусь здається, що саме це було його метою. Я ховаю долоні в кишеню, переступаю з ноги на ногу в очікуванні чіткої відповіді.

– Твій чоловік зателефонував із проханням знайти тобі роботу у мене в компанії. З вільним графіком, легку і так далі. Я намагаюся не наймати людей за блатом, але другу відмовити не можу. Тому мені потрібне твоє резюме, щоб розуміти твої вміння та яку посаду тобі запропонувати. Це достатньо нормальне пояснення?

– Але… А коли Діма тобі подзвонив?

– Сьогодні вранці, якраз перед НП. Стривай, - підбирається, морщиться і тисне пальцями на скроню. Видно, сильно йому дісталося на будівництві. – Ти не знала про те, що Діма попросить мене?

– Я взагалі не знала, що мені потрібна робота.

Я пирхаю, не стримавшись, хоч і не хотіла вплутувати в наші проблеми сторонніх. А тепер якась плутанина виходить. Навіщо Діма попросив знайти для мене посаду? Сьогодні, після того, як я дізналася про зраду.

Що він задумав?

Ще й Шварца вплутав!

– Супер, Тай, тоді у мене не буде зайвого головного болю. Скажи про це чоловікові та розійдемося.

Я киваю, фокусую погляд на біло-сірій стіні, перетравлюючи нову інформацію. У потилиці починає поколювати, ніс лоскоче неприємний запах, мені стає недобре.

Начебто мала звикнути, стільки разів лягала на збереження під час вагітності… Але все одно ненавиджу ці одноманітні палати та запах ліків.

– Вибач, що тебе потурбували, - видавлюю з себе слова, накоїв справ Діма, а мені тепер розгрібати. – Не знаю, про що він думав. Але робота у цьому місті мені не потрібна.

Мені здається, що я зовсім не знаю свого чоловіка. Вчора вранці я була впевнена, що у нас найщасливіший шлюб, незважаючи ні на що. Сьогодні – повністю заплуталася, збилась моя система координат.

Ні. Потрібно їхати, чим швидше, тим краще. Як тільки я домовлюся з батьком, то одразу куплю квитки на поїзд. Викуплю окреме купе і молитимуся, щоб Руслан не вередував всю дорогу.

Я ніяково прощаюсь із Мироном, поспішаю піти. У мене попереду довга розмова з Дімою. Я збожеволію, якщо він нормально не пояснить все з приводу цього задуму з роботою! Відчуття, що навколо мене крутиться якась змова, а я не можу її розгадати.

– Тихіше, сонечко.

Я похитую крісло з сином, той схлипує, але продовжує спати. Іду повільніше, переконуючись, що Руслану нічого не заважає. Краєм ока помічаю знайому темну маківку.

Я завмираю, навіть перестаю дихати, намагаючись краще розглянути обличчя дівчини. Ми бачилися всього двічі: у холі будинку та моїй квартирі. Але коханку Діми я впізнаю відразу.

І це вона зараз розмірено крокує коридором, згортає, зникаючи з поля зору. Тільки я не можу зрушити з місця, продовжую дивитися в одну точку.

Іра пішла у напрямку палати Мирона.

– Русланчик, доведеться тобі побути одному, - шепочу сину, все ще не рухаючись. – Маму заберуть у психлікарню, а ти з бабусею залишишся.

Тяжко зітхаю, розумію ж, що творю дурість, але не можу залишити це просто так. Мене ніби неприборканою силою тягне вглиб лікарні, далі, за Ірою.

Я міцно стискаю пальці на ручці кріселка, розмірено дихаю, не дозволяючи собі діяти. Це безглуздо, Господи, як же це безглуздо. Я ніби саму себе втрачаю у вирію подій, мене сильніше затягує. Я захлинаюся, тону, вибратися не виходить.

Я роблю крок, ще один – уперед. Або назад? Нічого не розумію, але вперто наближаюся до палати Мирона. Мені потрібно лише перевірити. Зазирнути на секунду, а далі думати.

Іра, можливо, працювала зі Шварцом. Вони друзі? Знайомі?

Або ...

Ох.

Я впираюся долонькою в стіну, поки серце часто б'ється, розганяючи гормони страху по крові. Може, про коханку просив Діма, а Мирон не зрозумів? Адже чоловік обіцяв, що Іра більше не працюватиме у нього.

З палати долинає жіночий голос – тихий, невиразний. Чоловічого я не чую, Шварц мовчить. Я ховаю свої рукавички в сумку і, дозволивши секунду сумнівів, стукаю, входячи всередину.

– Ой вибачте!

Від гучного зойку син починає повертатися та цілком прокидається. Я відволікаюся, дістаю Руслана з крісла і притискаю до себе, хитаючи.

Це не Іра – медсестра. Встановлює крапельницю, вони вдвох пропалюють мене зацікавленими поглядами. Дівчина – м'яким, а Шварц – своїм палючим.