Читати книгу - "Кохана мого боса, Iren"

-  Для чого ти тут? – почала після недовгої паузи, - Знову покласти свою фотографію? – вона говорила спокійно, посміхаючись, опершись плечем о вхідні двері і обійнявши себе руками. - То...?

- До тебе. Я приїхав до тебе. – швидко пояснив. Мені було важливо сказати саме це. - Можливо, трішки дивно... Вчора я передав тобі записку, в якій йшлося про те, щоб зустрітись біля ставка, але ти не прийшла. Я тебе так довго чекав, що встиг би одружитись – сказав останнє речення, простягнув їй букет квітів. Якщо чесно я про них забув. Вони випадково потрапили в поле мого зору і потрібно було якось все ж таки їх віддати. Можливо не під час цієї фрази, але рука вже смикнулась, так що…

Коли наші руки торкнулись, я відчув, як по всьому тілу пройшовся струм, тільки він був якимось теплим, ніжним. Хотілось взяти її за руку і ніколи не відпускати.

 - То я тобі завадила? – вона прийняла букет і притулила до себе, її хитра посмішка викликала сироти по всій шкірі, але незважаючи на невелике ціпеніння, швидко вимовив «Звісно», на що вона лише посміхнулась і знову через невелику паузу спитала. – Тоді... що ти хотів сказати цією запискою? – вона дістала з кишені записку місячної давнини і знову з ніжністю подивилась мені в очі.

- Я… - не знав що сказати. Всі думки зараз були тільки про неї. Як не намагався привести їх до ладу, кожен раз просто застигав намагаючись насолодитись миттю поруч з нею. І в якийсь момент вирішив, що напевно скажу все як було насправді. – Ти… Чесно не знаю з чого почати. – я посміхнувся, а сам намагався скласти хоча б одне зрозуміле речення.

- Кажи як є. Мені важливо знати, чи не помилилась тоді, коли зізналась в своїх почуттях.

Я бачу її посмішку і знову підіймаюсь аж до самих небес. Тепер розумію, що скільки б я не тікав, я не зможу бути без неї. Я вже зробив крок і продовжу.

- Я тікав від своїх почуттів. Просто… - я хотів розповісти про те, що Вакула мій друг і я не хотів вставати між ними, але чомусь пропустив це. - Юстина, кохана моя, скажи, ти все ще хочеш бути зі мною? Станеш моєю дівчиною? Я кохаю тебе. - промовив не зводячи з неї очей. Хоча слова такі легкі, а сказати їх важче за все. Особливо зараз, коли я нарешті підійшов до неї.

Вона нічого не відповідала, тільки дивилась на мене зі всієї ніжності. Час наче зупинився, коли вона зробила мені крок на зустріч. Підійшов до мене в щільну, обвила руками мою шию. Посміхаючись на всі тридцять два, вона промовила гучно, мені, навіть, здалось, що сусідні квартали це почули.

- Кохаю тебе безмежно! 

Випалила на одному диханні,  а за її спиною вже встиг натовп утворитись і всі їх погляди були спрямовані на нас. Серед натовпу я впізнав і знайомих мені: Остапа та мого шефа.

Коли Юстина трішки відійшла від мене, повертаючись до натовпу, що зараз стояв в її квартирі та здивовано оглядали нас, майже пошепки промовила подивившись на мене:

- Ніколи не пізно. Я рада, що ти нарешті підійшов.

В цей момент серце забилось швидше. Я тонув в її очах і не міг відірватись, але мене знову перервали.

- Юстин, Юстин. Казав я тобі півтори роки тому не підходь до моєї квітки, а ти що зробив?... – підійшов ближче промовив Остап.

- Ослухався мене – одночасно вимовив Вакула та Остап, після чого переглянулись і засміялись.

- Тож я не один так вважаю. - сміючись, промовив шеф, після чого повернувся до мене корпусом і простягнув руку. – Мій любий друже, брате. Ми багато з тобою пройшли і іноді навіть занадто, але свою кохану я довірю лише тобі.

- Кохану? - втрутилась вперше Юстина, здивовано дивлячись на Вакулу, а потім киваючи своїм власним думкам, додала. – То були не жарти. Пробач. - вже більш тихо промовила вона, після чого подивилась на мене. - То... 

Я посміхнувся і перевів погляд на свого шефа, потім на Остапа, а вже потім подивився в найзаповітніші очі мого життя. На моє життя у вигляді цієї дівчини. Всі думки нарешті заспокоїлись, серце у шаленому ритмі рухаючись, наче там ціла вечірка в середині, почало рватись до неї і це я вже не заперечував і не забороняв. Тому взявши Юстину за руку, я подивився на свого шефа і промовив твердо стоячи на своєму:

- Вакула, пробач мені, але я не міг спокійно відступити і не заважати вашому щастю... Я її кохаю і більше ніколи не відпущу. Я не уявляю свого життя без Юстини і дуже дякую, що ти тоді поставив саме мене за нею стежити. Я це ніколи не забуду.

- А про це ми поговоримо пізніше. – прошепотіла мені на вушко, поки Вакула не заговорив.

- О! - вигукнув шеф, з викликом дивлячись на мене, цей погляд я впізнаю. – Ти хочеш ще раз пройти мою квест - кімнату? Там як раз невеличке оновлення. – не скриваючи посмішку запитав, розуміючи, що я відмовлюсь.

- Ну для початку не квест кімнатку а квест багатоповерховий будинок. А по друге хай інші оновлення перевіряють, да хоч Остап, – я подивився на хлопця, в якого від таких заяв обличчя перекосилось. Потиснув плечима, я поглянув на кохану і щиро посміхнувшись, додав: – а мені до весілля готуватись потрібно.

Вона була явно шокована і , напевно, не одразу зрозуміла про що я кажу, це я зрозумів з її виразу обличчя, але вже через секунду посипались питання:

- Це яке ще весілля? Хтось одружується? – на останньому слові вона наче здогадалась, через що знову щиро посміхнулась. 

Як же мені подобається її посмішка. Така ніжна, чарівна, та якби не та посмішка в той день, я б і не помітив її. Хоча брешу, я б помітив її з закритими очима, як можна такий діамант було повз себе пропустити? А ці очі? Та ці очі замість сонця та місяця мені краще шлях вказують. І все таки, скоріш за все не вистачить слів у всьому всесвіті, щоб описати як вона мені важлива. Тільки вона, моя кохана. Юстина...

- Так ми ж. – відповів я швидко на її запитання, отримуючи у відповідь невеличкий поштовх ліктем. – За що?

- За те, що не питаєш. А якщо я відмовлюсь?

- А ти відмовишся?