Читати книгу - "Кохана мого боса, Iren"

- Ой ні. Як тебе залишити? Ти ж гірше за немовля. Мені потім тебе звідки накажеш діставати?

- Ой все.

Він махнув рукою і сів в машину. А я просто намагався не засміятись. Ну хіба не мале дитя? Ох… остання справа і все. СПОКІЙ!

Як і було домовлено за місяць ми з Власієм закрили ту справу. Банду вдалось схопити і засадити на багато років, і за це Власій ще підвищення отримав. Відмітили ми звісно гарно так, а на ранок ледве очі відкрили. Особливо було важко через те, що давно я так не спав. Та потрібно вже повертатись. Юстина вже зачекалась. Та і боса я поряд з нею залишив на свою голову. От же ж… Сподіваюсь встигну.

- Так що, остання зустріч? – спитав Власій з порогу

- Як домовлялись. – простягнув руку. – Все ж таки радий, що ми колись зустрілись. Ти був найменш дратівливим з усіх.

- Найкращий комплімент. – потиснув руку, з посмішкою промовив і додав. – Ти тільки своїй коханій це не кажи, а то сковорідкою отримаєш.

- Рефлекси в мене в нормі… - промовив на автоматі, а потім зрозумів початок його фрази. – СТОП, А звідки ти дізнався про кохану?

- Та в тебе на обличчі все написано. – промовив, а потім, скоріш за все, побачив моє здивування, пояснив. – Я тебе не перший рік знаю. Завжди зібраний, з кам’яним обличчям. А тут сяєш як новорічна ялинка. Та ще і якщо задумаєшся раптом, так все, всі дерева твої.

- Перебільшуєш

- Ані трохи! – засміявся і відступив. – Ти що забув? То я тобі нагадаю. От буквально за тиждень нашого стеження, ти вже поцілувався з трьома деревами і ще зі стількома ж дверима. Хто буде крім тебе дивитись куди ти йдеш?

- Просто задумався. Вона тут ні до чого!

- Будемо вважати, що я повірив. – підняв руки, додав. – Їдь вже.

- Дякую за все. Ти кращий друг, який в мене був.

- Взаємно.

Попрощавшись, я сів в авто і поїхав. Повертаючись до міста, все думав, як краще з нею заговорити і подумки повертався в той день і до того листа, що поклав їй колись. Так. Ховайся. То скоріш було для мене. Просто щоб забути її, але та остання зустріч все розставила на свої місця. Показала, що я повинен, якщо б і не виграти щасливий квиток, то хоча б спробувати. Та мої думки нахабно перебив черговий дзвінок. Ох вже…  Знову сотні повідомлень, сотні дзвінків. Як то вони остогидли!

Я зрозумів, що потрібно нарешті перестати вирішувати чужі проблеми і розібратись із собою. Зі своїм життям. Завести родину. Стати щасливим. Тому швидко переглянув повідомлення навіть не відкриваючи їх і ігноруючи вхідні дзвінки, впевнився, що від шефа повідомлень немає, витяг сім-карту, розломив її навпіл і кинув телефон десь на заднє сидіння. А що? Це називається спокій. Я обіцяв собі, що закінчу всі справи і завершив. Тепер вільний.

Доїхав до будинку Юстини, я подивився в бік дверей. Обдумуючи, як краще почати розмову, вирішив поглянути на годинник. Дві години ночі. Точно не час. Тому написав записку, попросив Віара віднести до дверей, а сам чекав, поки той повернеться. І він не забарився. Через кілька хвилин, ми вже їхали додому і тут я дещо згадав. Зупинившись на світлофорі, звернувся до ведмежа.

-Віар, а поясни-но мені, чия то була витівка з фотографією на записці?

- Ну вибачайте.

- І все? – я був просто в щоці з цього його «Вибачайте». Нормально так?

- А що? Я півтора роки дивився на твої оці метання, а коли ти вирішив зробити крок на зустріч, як я думав, то тут хоп і записка намалювалась. Тому вирішив все взяти в свої руки. І от тепер скажи мені, що то було зайве…

- То було зайве. – затвердив, але побачив його здивоване обличчя, пояснив. – А ти гадаєш така підстава то звичайна справа? А якщо б вона це Вакулі показала? Та він би мене не тільки на ці шістдесят поверхів запер, а і ще на шістдесят глибше. Сто двадцять в сім годин називається.

- Та що ти панікуєш. Все ж нормально склалось.

- Пощастило… - пробурмотів і побачив, що вже зелений, продовжив рух.

На цьому тема була закрита. Продовжувати її не було сенсу, бо все одно, якби не Віар, не знаю коли б сам вирішив зробити крок. Тому за це йому дійсно вдячний.

Наступного дня десь по обіді приїхав у парк. Вчора в записці я попросив про зустріч сьогодні о дванадцятій на ставку, що не далеко звідси. І сподіваюсь, що вона прийде. Дуже сподіваюсь…

Скільки я вже стою тут? Годин вісім? Та я вже скоро сам рослиною стану, якщо тут ще годинку постою. Віар вже декілька разів облетів парк і нічого. Юстина не приходила. Можливо образилась? Чи не зрозуміла від кого лист був… В будь-якому випадку я не збираюсь тут більше стояти, а то ще трохи і мене за пам’ятник почнуть вважати. Тому не довго думаючи, побіг до стоянки, сів в машину. Все вирішено - сьогодні особисто приїду до неї додому і особисто поговорю.

Зупинившись біля її будинку, я ще раз зітхнув і поглянув на букет квітів, які прикупив по дорозі ще вранці. Вже час іти, сказати їй про свої почуття. Підбадьорював сам себе. Треба ж десь сміливості набратись.

Стоячи на порозі квартири дівчини, дивився на зачинені двері. Все! От тепер точно час і місце! Подзвонив у двері, я почув шурхіт. Моя маленька дівчинка відчинила мені двері. І знову бачу її і серце танцює. Не можливо відвести від неї погляду. Хочеться тільки дивитись на неї, не помічаючи нічого навколо. Тільки вона та я. 

- Не відволікаю? - перше що я запитав, навіть не зрозумівши до кінця, що хотів би почути у відповідь. Дурне питання, але вже що є.

Вона стояла завмерши, а потім зробила крок вперед і обійняла, так міцно, як тільки могла. Я стояв наче камінь, намагаючись швидко зрозуміти, що зараз сталось, але тільки я хотів обійняти її у відповідь, як вона різко відсторонилась і почервонівши, промовила.

- Вибач… Я просто… У мене стільки запитань. Ти зник на цілий місяць! Я вже думала, що дарма тоді зізналась.

- Ні! Що ти таке кажеш! Я дякую тобі, що тоді хоч хтось з нас зробив цей перший крок. – Я дивився прямо в її очі і просто тонув в них. Вони такі неймовірні як і вона. Зачаровують…