Читати книгу - "Темні стежки , Юлій Череп"

— Тікаймо! — крикнув Сергій, хапаючи Оксану та Марину за руки.

Але коли вони спробували рушити до дверей, тінь, що сформувалася з диму, раптово зупинилась прямо на їхньому шляху. Невідоме створіння стояло перед ними, блокуючи вихід, ніби випробовуючи їх страх.

— Що за хрінь?! — закричав Андрій, озираючись у пошуках шляху для відступу.

Удари з-під підлоги продовжували наближатися, стаючи все гучнішими. Наступна мить здалася вічністю. Повітря стало настільки важким що кожен подих давався все тяжче. Істота, що утворилася з чорної димки, вже не просто стояла на місці — вона рухалася, витягуючи довгі примарні руки до Сергія та інших. Її форма постійно змінювалася, мов чорний дим, і здавалося, що вона підживлюється їхнім страхом.

— Туди! — закричав Сергій і потягнув дівчат в бік тонелю, який здавався йому шляхом до порятунку.

Всі, не роздумуючи, рушили за ним. Марина, хоча й була паралізована страхом, все ж змусила себе бігти, тримаючи за руку Оксану. Їхні кроки відлунювали по старій підлозі, змішуючись із все більш гучними ударами з-під землі.

Сергій обернувся на мить і побачив, як тінь розпливається, майже розчиняючись у повітрі, але він був певен — вона не зникла. Вона просто чекала свого часу.

Вони бігли доки не опинилися на поверхні проміж рідких дерев. 

— Що це за місце? — захекано спитала Марина, обпершись на стіну старого склепу, з якого вони щойно вибігли. Її руки тремтіли.

— Не знаю, але головне, що ми подалі від того, — з полегшенням сказала Оксана.

— Схоже ми вже з вами тут неподалік були, склеп, крести, надгробні плити, — тихо промовив Сергій.

— Де Андрій? — спохватилася Оксана, — він що не побіг за нами?

— Я бачив як він побіг сусіднім тунелем, — зітхнув Сергій.

— Це якась пастка! Нас хтось нас навмисно сюди привів. Сергій мав рацію, коли казав про те, що треба забиратися звідси!

— Схоже нас дійсно просто змусили обрати цей шлях. Але питання — навіщо? — нервував Сергій. — І хто побіг не тим тунелем, ми чи Андрій…

Відповідь не змусила довго чекати.

У далечині, трохи вглиб лісу, Марина побачила слабкий мерехтливий вогник. Він миготів у ритмі, схожому на пульс, немовби живий організм дихав в гущавині.

— Ви це бачите? — прошепотіла вона.

— Так, — відгукнувся Сергій, піднявши голову до того дивного вогню. — Це там, де можливо зараз Андрій.

— Як це? — не зрозуміла дівчина.

— Ну якщо прикинути проекцію плану підземелля на уявну карту містечка з околицями…

— Все, все, все. Досить. Вірю, — замахали руками Марина.

— Треба йти туди, — промовив Сергій, хоч у його голосі й не було впевненості. — Це місце змушує нас рухатися, — додав він і, не чекаючи більше, зробив перший крок у напрямку лісу.

Марина затрималася на кілька секунд, перш ніж піти за ним. Ціла низка незрозумілих подій тепер і їй здавалася частиною якогось шаленого плану. Вони крокували мовчки по відчуттям не менше години поки вогні почали відчутно наближатися.

Коли дійшли до межі лісу, навколо, як завжди, панувала тиша. Вогонь попереду виявився не таким яскравим, як здавався здалеку. Навколо нього стояли постаті, одягнені в чорне. Їхні обличчя приховували капюшони і здавалося, що простір навколо них згущується.

— Що це таке? — прошепотіла Марина, намагаючись заховатися за деревами.

— Можливо місцеві сектанти чи сатаністи, — відповів пошепки Сергій.

Постаті стояли мовчки навколо багаття обкладеного камінням. Марина завмерла, спостерігаючи, як вони почали рухатися в ритмі, піднімаючи руки до неба. Із їхніх вуст почали лунати слова — шепіт, немов із далекого часу, що віддавався в голові дивними резонансами.

— Що вони роблять? — Марина почала нервувати.

— Ритуал. Вони щось викликають, — повільно, але впевнено промовила Оксана. Про таке я багато читала.

Зненацька шепіт сектантів переріс у гучний хоровий спів, і земля під їхніми ногами почала тремтіти. Вогонь у центрі кола виріс, і на тлі його яскравих спалахів стало видно обриси величезної фігури, що почала виникати з іскор та темряви.

— Це те саме, що ми бачили в підвалі, — тихо сказав Сергійй. — Воно знову приходить.

Поки трійця з затамованим подихом спостерігала за дійством, до вогнища привели чоловіка в такому ж чорному балахоні, як і в інших, але зі зв’язаними за спиною руками, та зв’заними ногами таким чином аби він лише міг робити не широкі кроки. В якийсь момент його обернули лицем у той бік де зачаїлися шукачі пригод.

— Це ж Андрій! — не стримавши емоцій, на весь ліс вигукнула Оксана.

Дійство, що відбувалося навколо вогнища вмить зупинилося і на її голос повернулися всі присутні.